Поділля

Свято Пасхи, Великодня в Україні немож­ливо уявити без писанок і крашанок. Вони - обов'язковий атрибут великоднього кошика, прикраси оселі, чудовий подарунок і просто декоративні витвори, якими можна безконеч­но милуватися.

Українські писанки - це шедеври мініатюр­ного живопису, це, передусім, твори мистец­тва, а не предмет повсякденного побуту. І пер­ше визнання цього унікального українського мистецтва прийшло від визначного україн­ського антрополога Федора Вовка на III Ар­хеологічному з'їзді у Києві в 1874 році. У своїй доповіді він звернув увагу на важливе значення писанкових узорів при вивченні ук­раїнського народного орнаменту. Цікавила­ся писанками Олена Пчілка - мати Лесі Ук­раїнки. Вона зібрала цілу колекцію і в аль­бомі "Український народний орнамент" (1876 р.) підкреслила витонченість рослинного орнамен­ту. Це була праця про писанки Волині.

«...Ціле літо сотається, невсипущо сюди-туди велика секретниця світу - бджола. Поклав би на ніготь - нема! Ану, заслабнеш темної задушливої ночі! А бджола тобі-ліку Янтарного з вулика до ятристого болю в скрипучих грудях: знімає, мов рукою. А як ота муха чинить мед, не пояснює уже двадцять віків: боїться конкуренції. Таке мізерне, а водить за носа ціле людство!..»

В.Бабляк. Жванчик.

Той еліксир вивчали Аристотель, Піфагор, оспівували в поезії Гомер, Вергілій, широко використовували у своїй практиці світила медицини Гіппократ, Авіценна, про бджільництво писав давній історик Геродот. Наш перший літописець Нестор зазначав, що в X столітті промисел цей процвітав у Київській Русі. «Хутра, віск і мед були найціннішими з того, що взагалі продукували землі Руської держави», писав М.Грушевський.

З давнини і Поділля звалося медоносним краєм за густі ліси-бори, за уквітчані сонячні галявини, за напоєні медом і росами трави, що покривали Подільські Товтри, названі народом Медоборами. Французький дослідник й археолог Блез де Віженер ще в 1573 році писав про Поділля: «...Країна на повнена медом і воском».

З опису м. Брацлава 1552 року: «На мед здесь большое изобилие; самого лучшего белого меда можно достать здесь без труда и издержек на пасеках и в местах, где сами пчелы без всякого досмотра заполняют пустые дупла в деревьях нанесенным медом. На содержание старост взимались доходы: от каждого человека, занимающегося торгом меда, -12 грошей... От воскобойни 10 коп грошей». У місті було 28 чоловік міщан, які володіли величезними пасіками.

Коваль - професія нині в селі рідкісна. Зруйнували сільське господарство так званими "реформами", зникли й кузні по селах, стали непотрібними кваліфіковані ковалі.

А споконвіків землероб і коваль йшли поруч - вони ростили хліб святий на землі-годувальниці. Адже в полі і на обійсті, в лісі і на тартаку (лісопильні), в селі і в місті протягом століть не обходилось без викуваних у кузні серпа і плуга, долота і сокири, підкови і борони, решітки чи завісів. Ковалі вважалися чи не найповажнішими людьми на селі. У випадку відсутності священика їх про сили дати благословення на шлюб молодятам.

У літописах, інших письмових джерелах мало відомостей про ковальську справу, а висвітлює її освоєння людиною в першу чергу археологічний матеріал, знайдений на розкопках городищ.

Важливою подією в житті селянської родини було весілля, багатий обряд якого до наших днів зберігся найповніше. У шлюб вступали рівні за своїм матеріальним становищем сторони. Заможні сім'ї з великою неохотою допускали споріднення з біднотою, а біднота також визнавала за краще брати собі рівних. Як кажуть подоляни: "Бери опанчу по своєму плечу". Але інколи, .виправити свій матеріальний стан, батьки силоміць, не зважаючи на бажання сина або доньки, віддавали їх у заможну родину.

Під час весілля особлива увага приділялась приданому, яке ділилось на дві частини: скриня і худоба. У скриню входили: одяг, килими, скатертини, рядна, полотно тощо. Крім того, дівчині часто давали «землю» (земельний наділ). За розміром приданого судили про працездатність і заможність молодої та рідних, воно до деякої міри визначало економічну самостійність і незалежність жінки в сім'ї чоловіка.