Що ми знали донедавна про Євгена Маланюка? Як тільки ми вимовляли його прізвище, одразу ж вигулькував нав’язаний стереотип: «націоналістично-фашистський поет і публіцист», «один із ідеологів українського буржуазного націоналізму», «активний учасник націо-налістичної контрреволюції», «білоемігрант».
Євген Филимонович Маланюк творив як поет, критик, публіцист: його доробком користалися в багатьох країнах Європи, Америки. Українці, на жаль, були відгороджені від Маланюкової музи.
Народився Є. Маланюк 20 січня 1897 р. на хуторі поблизу Архан-города, що в Херсонській губернії, в потомственній козацько-чумацькій родині. Правда, в «Уривку із життєпису» сам Маланюк стверджував, що коріння його роду бере свій початок із Покуття, а дід «мав виразну поставу гуцула». Майбутній літератор згадував, що в мурованому зі степового каменю будинку «на дві хати — дідову й батькову» жилося наче у двох світах, у двох стилях: у першій хаті «панував дух віків, старовинного побуту, тисячолітніх звичаїв і обрядів», у другій — атмосфера «українського інтелігента». Тут жила традиція «якихось» степових, досить колоніального типу «дворянських гнізд» із клавесинами, сентиментальними романами й романсами. Матері, як писав син через гони літ, завдячував двома речами: серцем і мистецтвом, батькові ж — життєвою своєю цілісністю, бо батько, всупереч усім обставинам і спокусам, залишився «національним до кінця, не зрадивши свого роду».
Есеї, літературно-публіцистичні статті, розвідки, спогади, мемуарні матеріали Євгена Маланюка — не твори, в яких переважає не образність, а глибока дослідницька основа, фактологізм у найкращому значенні, глибокий аналіз. Сам автор в одному з листів до Богдана-Ігоря Антоновича писав 1935 р., що його «хірургічність» в есеях, віршах та рецензіях «вийде на здоров’я» тим, до кого він звертається, викличе в них «реакцію, протест, амбіцію, затятість».
Історіософія Є. Маланюка — то нове й цікаве явище. Справедливо вважаючи, що «найбурхливіша хвиля історії... дала всім аж надто виразну лекцію», Є. Маланюк дає своє розуміння культури як феномена: «Під прийнятим у нас словом «культура» розуміємо все те, що створене людиною. Підкреслюємо: створене, а не зроблене механічно, бо справжні культурні факти є наслідком творчого акту. Немає культури... без коріння, без генетичної лінії і без обличчя, звичайно національного... Безнаціональної культури немає... Культура є також функція тривання людини на данім терені»; в іншому — веде мову про місце «краси в нашій духовності, творчості, в нашому побуті»;... візьмемо наші вишивки чи наші писанки, чи наш народний стрій, чи пісню, чи хату, чи — донедавна ще мережані ярма для волів, а ще й досі цяцьковані у гуцулів речі і приладдя — все це є
просякнене характеристичним панестетизмом, якого родовід не підлягає сумніву і з огляду на його многовікову закоріненість, і з огляду на його форми, і з огляду на разючі часом аналогії... У якого іншого з сучасних нам народів уживається, наприклад, слово «гарний» не в значенні лише «красний», в значенні внутрішньої якості, доброти, вартості («гарна людина», «гарний врожай», «гарна пшениця...». Розмірковуючи про гуманізм як «підклад нашої культури», доводить, що цей морально-альтруїстичний гуманізм («винний чи невинний — не убивайте!» принаймні на три-чотири століття випередив західноєвропейський».
Євген Филимонович Маланюк творив як поет, критик, публіцист: його доробком користалися в багатьох країнах Європи, Америки. Українці, на жаль, були відгороджені від Маланюкової музи.
Народився Є. Маланюк 20 січня 1897 р. на хуторі поблизу Архан-города, що в Херсонській губернії, в потомственній козацько-чумацькій родині. Правда, в «Уривку із життєпису» сам Маланюк стверджував, що коріння його роду бере свій початок із Покуття, а дід «мав виразну поставу гуцула». Майбутній літератор згадував, що в мурованому зі степового каменю будинку «на дві хати — дідову й батькову» жилося наче у двох світах, у двох стилях: у першій хаті «панував дух віків, старовинного побуту, тисячолітніх звичаїв і обрядів», у другій — атмосфера «українського інтелігента». Тут жила традиція «якихось» степових, досить колоніального типу «дворянських гнізд» із клавесинами, сентиментальними романами й романсами. Матері, як писав син через гони літ, завдячував двома речами: серцем і мистецтвом, батькові ж — життєвою своєю цілісністю, бо батько, всупереч усім обставинам і спокусам, залишився «національним до кінця, не зрадивши свого роду».
Есеї, літературно-публіцистичні статті, розвідки, спогади, мемуарні матеріали Євгена Маланюка — не твори, в яких переважає не образність, а глибока дослідницька основа, фактологізм у найкращому значенні, глибокий аналіз. Сам автор в одному з листів до Богдана-Ігоря Антоновича писав 1935 р., що його «хірургічність» в есеях, віршах та рецензіях «вийде на здоров’я» тим, до кого він звертається, викличе в них «реакцію, протест, амбіцію, затятість».
Історіософія Є. Маланюка — то нове й цікаве явище. Справедливо вважаючи, що «найбурхливіша хвиля історії... дала всім аж надто виразну лекцію», Є. Маланюк дає своє розуміння культури як феномена: «Під прийнятим у нас словом «культура» розуміємо все те, що створене людиною. Підкреслюємо: створене, а не зроблене механічно, бо справжні культурні факти є наслідком творчого акту. Немає культури... без коріння, без генетичної лінії і без обличчя, звичайно національного... Безнаціональної культури немає... Культура є також функція тривання людини на данім терені»; в іншому — веде мову про місце «краси в нашій духовності, творчості, в нашому побуті»;... візьмемо наші вишивки чи наші писанки, чи наш народний стрій, чи пісню, чи хату, чи — донедавна ще мережані ярма для волів, а ще й досі цяцьковані у гуцулів речі і приладдя — все це є
просякнене характеристичним панестетизмом, якого родовід не підлягає сумніву і з огляду на його многовікову закоріненість, і з огляду на його форми, і з огляду на разючі часом аналогії... У якого іншого з сучасних нам народів уживається, наприклад, слово «гарний» не в значенні лише «красний», в значенні внутрішньої якості, доброти, вартості («гарна людина», «гарний врожай», «гарна пшениця...». Розмірковуючи про гуманізм як «підклад нашої культури», доводить, що цей морально-альтруїстичний гуманізм («винний чи невинний — не убивайте!» принаймні на три-чотири століття випередив західноєвропейський».
Категорія:
