Жовті квіти і листя – це Осінь. Осінь, яка одним дарує надію, іншим – смуток. Але нікого Вона не залишає байдужим. І чи тепер чи колись її або люблять, або не чекають.
Для нас, двох подруг, краса Осені – це натхнення подорожувати та знайомитись з цікавими людьми. Отож, запрошуємо до нашої мандрівки. В цей раз ми відвідали дивовижне село з дуже промовистою назвою – Самчики (назва ніби натякає «ось воно – саме, саме!»).
Давайте познайомимось ближче. Не доїжджаючи 10 км до м. Старокостянтинів в с. Самчики знаходиться Державний історико-культурний заповідник «Самчики». Унікальна пам’ятка культури, садово-паркового мистецтва і архітектури початку ХІХ століття.
Найперше перед нами з’явились Ворота. Заходимо й по потрапляємо на територію садиби. Починається історія…
На початку XVIII століття полковник Петро Чечель купив село Самчики й декілька інших сіл в Старокостянтинівському повіті. Чечель був людиною не бідною, освіченою, мав хороший художній смак, й вирішив, побудувати собі резиденцію саме в Самчиках. Крім резиденції, вирішив він ще й парк розбити, скульптур наставити, ставочок викопати. Для втілення своїх мрій пан Чечель збирає інтернаціональну команду справжніх спеців своєї справи. Паркобудівника Діоніса Мак Клера (ірландець), скульптора Жана Батіста Цегляно (італієць), архітектора Якуба Кубіцького (поляк). Серед них найвідоміший - Кубіцький - учень Д. Мерліні. Працював з 1781 р. при дворі короля Станіслава-Августа. Удосконалювався в Італії в 1783 - 1786 рр.. Споруджував палаци в Бялачуві і Бейці, у Варшаві (міські застави), Бельведерський палац, палац у Ладигах, палацовий комплекс у Бережцях на Хмельниччині. Виконав проект Кременецької гімназії, пізніше реорганізованої у ліцей.
Комплекс складався з палацу, так званого китайського будинку, брами і прибрамних корпусів, композиційно зв’язаних з парком. Територію майже в 20га було огороджено муром. В самому палаці ще й зараз збереглися фрескові розписи, зроблені уславленим майстром Михайлом Врубелем.
Петро Чечель міг поправу пишатись своїм дітищем. Його палац стає центром розваг й балів місцевої шляхти, а парк улюбленим місцем прогулянок закоханих. Прибуваючих гостей зустрічала скульптура усміхненого лева, а від’їжджаючих проводжав лев сумний. До середини ставу, що поріс ліліями, був прокладений місточок для прогулянок.
Але господар Самчиків не тільки розважався. Він, як справжній шляхтич, приймав участь у польському повстанні 1963 року. За що був позбавлений російським урядом всіх своїх володінь. В тому числі й Самчиків.
В 1870 році садибу купує дворянин І.Угримов. Родина Угримових вважалась вельми культурною й високоосвіченою. До них часто приїжджали гості зі столиць. Садиба підтримувалась в досить доброму стані.
В 1904 році садибу в Самчиках купує видавець М.Шестаков. Крім видавничої справи Шестаков захоплюється сільським господарством та агрономією. Він переплановує сад за французьким стилем, з симетричними насадженнями та прямими доріжками.
Ну а далі вже звична річ. Революція. Розкрадання та нищення садиби,саду й парку. Кажуть, що тоді в ставку втопили статую Будди. Одним словом садиба вціліла чудом. В 1956 році на території комплексу розмістили обласну науково-дослідну сільськогосподарську станцію. Хоча в 90-х роках садибі надали статусу музею, станція й зараз займає деякі приміщення та поля на її території.
Художнє багатство і цінність заповідника – в його стилістичній цілісності, в оздобленні залів, в збережених деталях архітектури (ліпні декори інтер’єрів, скульптури левів, Китайський павільйон із флюгером). Садиба складається на сьогодні з палацу, китайського будиночка, мура з ворітьми, парадних воріт, двох офіційних, споруди «сад в мурах», фонтану, комори, оранжереї та костьолу. Ще з XIX століття за Самчиками закріпилась назва «Український Версаль». (більше на http://www.castles.com.ua/samchiky.html )
Але крім славної насиченої історії нам пощастило познайомитись із самчиківськими митцями, майстрами самчиківського розпису паном Олександром Матвійовичем Пажимським та паном Віктором Раковським.
Зайшли ми до центральної кімнати Палацу і пані з приємною посмішкою так мило (що рідкість для екскурсоводів) запитала: «Дівчатка, а чому ви сюди приїхали, звідки ви довідались про наше село?». Коли ми відповіли, що нас надихнула виставка робіт місцевих художників, яку нещодавно ми відвідали і ще нам би дуже хотілося з ними познайомитись, то пані метнулась і вже за мить перед нами стояв юнак, який був родичем тих таємничих художників. Зовсім скоро ми мали нагоду поспілкуватися з паном Олександром. Він прийшов з онукою. Власне, із привітання 5-літньої дівчинки почалась дуже цікава бесіда. «Доброго дня, мене звати Владислава Богданівна Пажимська герб Яструб! - сказала дівчинка. - А це мій дідусь. Він художник».
Кілька питань і відповідей.
- Зі скількох років ви почали малювати? Чому?
- А тут не можна не малювати! Почав малювати з 5-го класу.
- Зараз Ви викладаєте у місцевій художній школі? Чи маєте ви послідовників?
- Діти дуже тонко відчувають, так вони і малюють. Сподіваюсь, що хтось із них понесе це мистецтво до наступних поколінь.
- Що для вас є це село Самчики?
- Насамперед це мій дім, моя сім’я, моя робота, друзі, а також цей Палац. З 1990 року я був завідуючим краєзнавчого музею, з 1997 р. – директором історико-культурного заповідника. Мій син Богдан також малює, зараз він є директором заповідника.
- Розкажіть більше, будь ласка, про школу, де вчите учнів мистецтва самчиківського розпису.
- У нас є художня школа. Найкраще якби кожен майстер мав би до 10 чоловік учнів. Тоді звичайно краще працювати індивідуально. Розпис є мистецтвом саме нашого села. Такий малюнок потребує опанування певних художніх знань, композиції, кольорової гами тощо. Крім розпису ми вчимося витинати. А ще наш розпис добре переносити на килими. В нашому селі є такий майстер. Ми працюємо над тим, щоб художню школу перенести в заповідник. В такий спосіб у нас з’явиться більше можливостей для успішної діяльності школи.
Ще ми довідались, що на території заповідника організовуються цілі дійства, що відображають історичну епоху розквіту Палацу. Також сьогодні тут знімають фільми. Пам’ятаєте серіал «Зачароване кохання»? Подвір’я Палацу, сама будівля, парк, сільські краєвиди – все це було природними декораціями для фільму. Пан Богдан (син) навіть спробував себе у акторському мистецтві, він зіграв офіцера у цьому серіалі.
Завершилось наше знайомство під веселу пісеньку-танець «Десь тут була подоляночка», якої нас люб’язно навчила Влада. Ми поцікавились, чи буде внучка малювати, продовжувати справу діда і тата, на що вона відповіла: «Діду, пішли малювати!» і посміхнулась на прощання.
Ми вийшли за ворота Палацу і попрямували до с. Губин, про яке довідались від п. Олександра. Дорогою нас не залишала думка, що треба ще познайомитись з паном Віктором Раковським. Тільки як – в Палаці ми його не застали, школа не працювала (вихідний день). Мешканці села сказали, що він десь поїхав і в селі його немає. От дорогою до Губина ми міркували та фантазували як може виглядати те старовинне Губинське Городище, і чи далеко нам до нього ще йти. А також насолоджувались дуже гарними краєвидами українського осіннього села та запахом свіжого повітря (якого так бракує в місті). В далині ми побачили чоловіка на велосипеді, який наближався і вирішили запитати його чи ми правильного йдемо, на що він відповів: «Так, дівчата, але вам ще далеко йти!» . І поїхав.
За годину-півтори ми прийшли до Городища, від якого час залишив лише невисокі пагорби, глибокі рови і старезні сосни. Якраз під ними – єдиними живими свідками тих далеких часів, ми вирішили відпочити. За хвилин 15 ми почули, що до нас хтось їде. Під’їхав той самий чоловік і сказавши нам, що ми з Хмельницького і ми його шукали, представився. Це був член національної спілки майстрів народного мистецтва України, директор дитячої художньої школи с. Самчики – Віктор Раковський.
В цікавій розмові ми багато довідались про це старе Городище, про с. Самчики, про розпис, про вчителя цього художника (про О. Пажимського). Дорогою назад ми смакували неймовірно великі соковиті яблука та милувалися вечоровими краєвидами. Багато картин п. Віктора – це результат споглядання чудової природи та розуміння її проявів. Чого вартують тільки назви робіт, вслухайтесь «Чарівне коромисло – над річкою повисло», «Зимова птаха», «Нічний Рибалка»(це про пташку) та багато інших.
Ось такого чуда стали свідками ми, дві подруги, які люблять подорожувати. Запрошуємо і вас відкривати для себе та своїх друзів наше Поділля.
Продовження буде…
