Коваль - професія нині в селі рідкісна. Зруйнували сільське господарство так званими "реформами", зникли й кузні по селах, стали непотрібними кваліфіковані ковалі.
А споконвіків землероб і коваль йшли поруч - вони ростили хліб святий на землі-годувальниці. Адже в полі і на обійсті, в лісі і на тартаку (лісопильні), в селі і в місті протягом століть не обходилось без викуваних у кузні серпа і плуга, долота і сокири, підкови і борони, решітки чи завісів. Ковалі вважалися чи не найповажнішими людьми на селі. У випадку відсутності священика їх про сили дати благословення на шлюб молодятам.
У літописах, інших письмових джерелах мало відомостей про ковальську справу, а висвітлює її освоєння людиною в першу чергу археологічний матеріал, знайдений на розкопках городищ.
Різноманітні ремесла та промисли знало вже черняхівське суспільство. На перше міс це за значенням для ранньослов'янських племен першої половини І тисячоліття н.е. дослідники ставлять залізоробну справу. Залишки цього виробництва дійшли до нас у вигляді скупчень залізних шлаків та уламків кричного заліза. Про це свідчать археологічні розкопки на Поділлі. Великого уміння набули черняхівці й у ковальській справі. Гаряча ковка була основою виготовлення різноманітних залізних предметів господарського призначення, а також озброєння.
Ось знайдені залізні предмети, зафіксовані Ю.Сіцінським у 1909 році: залізний ключ і половина широкого двосічного меча з рукояткою (біля села Михайлівка Ушицького повіту); умбон, 2 шпори, наконечники піки, меч, рукоятка щита, частина ножа (с. Велика Тернава Ушицького повіту); меч довжиною 91 см (с. Нове Поріччя Кам'янецького повіту); 2 ромбовидних наконечники (м. Калюс Ушицького повіту); заступ, підкова до чобіт, щипці, пряжка (с. Бакота Ушицького повіту); 3 сокири, ножик, висячі замки, долото, вудила, скоби ( с. Привороття Кам'янецького повіту); залізний шолом (біля Могилева-Подільського при прокладанні залізниці); старовинний безмін (вага), висячі замки різних розмірів, підсвічник (м. Кам'янець-Подільський).
Пропоную також перелік залізних предметів, знайдених під час археологічних робіт на подвір'ї Меджибізького замку і на замчищі Ракочі, що недалеко від села Головчинці Летичівського району. Всі вони датуються XVI століттям; стремена, болти арбалетні, вістря стріл та їх фрагменти, цвяхи різних розмірів, кулемійки, вудила, кільця, підкови кінські і для чобіт, скоби, петлі, замки, ключі, гачки рибальські, гаки, пряжки, свердла, ножі, ку лі, цвяхи "вухналі", цвяхи декоративні, наконечники пік, ланцюги, кільця кольчужні тощо. Наведені назви є свідченням багатогранності ковальського виробництва.
Щоб краще уявити залізоробну і ковальську справу, звернемося до досліджень Райковецького городища, що в околицях Бердичева. Це городище належить до укріплень, що захищали міста на річках Тетерів і Буг. У XII столітті тут утворився політичний вузол, що складався з 5 міст, з яких літопис називає три? Божський, Межибіж на р. Буг і Котельницю на р. Гуйві. У склад останнього входило і Райковецьке городище.
Райковецьке містечко було знищене татаро-монголами і, починаючи з другої половини XIII століття, не заселялось, внаслідок чого археологічна пам'ятка має дуже добру збереженість. Тут було знайдено тисячі залізних предметів, які вказують на те, що в XI - першій половині XIII століття видобуток заліза і ковальська справа були провідними галузями ремісницького виробництва. У майстернях-кузнях були знайдені запаси заліза в крицях (47 криць круглої форми вагою 5,6 кілограма кожна) і весь необхідний інструмент ковальської справи, велика кіль кість залізних знарядь для обробітку землі, а також багато побутових предметів, зброя і предмети військового спорядження.
На Райковецькому городищі вперше було виявлено сиродутний горн для виплавки заліза, що добре зберігся.
Знайдено багато однотипних трубчастих замків різних розмірів, а також ключів. Великими замками зачиняли двері жител і господарських будівель, маленькими - скрині, скриньки-шкатулки, сундуки.
Були знайдені також куски міді, свинцю, срібла - сировина для ювелірного виробництва, матриці - штампи для виготовлення різних прикрас. Усе це вказує на значний розвиток місцевого виробництва.
Зверніть увагу ще на знахідки, які були виявлені при дослідженнях Бакотського скельного монастиря в кінці XIX століття: залізний світильник; залізні підсвічники; залізний ніж-кинджал - гострий з одного боку, з мідною насічкою на дерев'яній згнилій рукоятці - в піхвах, де було ще два менших ножі; кілька наконечників списів; залізні наконечники стріл - ромбовидні й виделкоподібні; залізне стремено і пряжка від сідла; дві залізні шпори і підківка від чобота.
Як зазначав професор І.С.Винокур, ковалі здавна не тільки досконало володіли технікою пластичної обробки заліза у гарячому вигляді, а й були знайомі з різноманітними засобами виробництва та обробки сталі.
Слово "кузнець" ("кузнец") знаходимо вже в житії Феодосія Печерського у списку XII століття (кузнець, скував для нього залізний ланцюг, яким Феодосій обперезався по тілу). Це слово утворилося від "кузня". Існувало й інше визначення ремісника, який працював з металом - "ковачь", "коваль".
Високого технічного і художнього рівня ковальське ремесло досягло в часи Київської Русі. Своїм умінням ковалі не поступалися нікому. їхні кольчуги були унікальним витвором у зброярському мистецтві, цінувалися надзвичайно високо і славилися всюди.
Татаро-монгольська навала на тривалий час загальмувала розвиток металообробного мистецтва на подільських землях. А вже в XVI столітті в актових джерелах починають виступати міщани-ремісники. Так, люстрація 1552 року у Вінниці нотує в реєстрі міщан "коваля Савостьянця, люстрація 1615 року в містечку Літині виявляє 2 ковалі,У 1571 році в Меджибожі було 2 ковалі.
Життя середньовічного міста не могло існувати і розвиватися без наявності в ньому ковальського ремесла. У XVII столітті більше ніж у 30-ти містах України були ковальські цехи або ж об'єднані цехи, куди входили ремісники-металообробники. Наприклад, близько 1701 року в Кам'янці-Подільському зливаються в один цехи ковалів, слюсарів та мечників. А пізніше до них приєдналися ще й римарі і сідельники. Підтверджує це зареєстрований Ю.Сіцінським цеховий значок із зображенням сідла, підкови, молотка, ключа і меча з датою "1820".
Згодом утворилися цехи в містечках, які належали магнатам-поміщикам. Вони видавали ремісникам власні грамоти, в яких до зволялося цехове правління. Так заснувалися ковальські цехи в Меджибожі та Сатанові, 5 ковалів працювало в Зінькові.
Цеховий статут передбачав процес навчання ремеслу, права й обов'язки членів цеху, характер виробничої діяльності, норми поведінки не тільки в робочий час, а й у сім'ї, побуті, громадську діяльність, обрядові традиції та їх атрибутику.
Про існування ковальського цеху в Кам'янці-Подільському свідчить також людська пам'ять. Було колись у Кам'янці 8 мостів, збудованих у різні віки. Служили вони кам'янчанам до 1922 року, поки страшний льодохід не позносив тих, які не мали високих кам'яних опор. Пішов за водою і той міст, який люди називали "старий коло ковалів". Він стояв над кручею, оброслий легендами, як мохом...
"Старий коло ковалів" з'єднував Старе місто з Польськими фільварками. Називали його так тому, що схил над правим берегом Смотрича заселив і укріпив ковальський цех. Досі зберігся слід ковальської борони по обох берегах Смотрича: в'їзна брама, башти, штучні заруби в скелі. Давно той міст знищили час і війни. Поряд побудований новий, але назва, як дяка і слава ковалям, перейшла до новобудови і трималася аж до 30-х років XX століття.
У середині XVIII століття у великих містах у зв'язку з розвитком капіталістичних відносин цехові організації занепали, а в невеличких містечках вони існували аж до кінця XIX століття.
Інтенсивний розвиток сільського ковальства спостерігається на Поділлі в середині XIX століття. Проте гальмувала цей розвиток віддаленість від великих промислових і торговельних центрів. Відомості про кустарні промисли Подільської губернії, зібрані в 1886 році В.Гульдманом, свідчать, що ковальством займалося тільки 17 чоловік, тоді як шевством - 469, гончарством - 375, а ткацтвом і сукнарством - 4031. За даними 1916 року в Подільській губернії коваль ковалсько-слюсарним промислом займалося вже 1366 чоловік. Найбільше ковалів було у Балтському, Ямпільському і Проскурівському повітах (відповідно - 675, 422 і 412 чоловік). У Кам'янецькому - 340, Летичівському - 270 чоловік.
Своїм промислом ковалі займалися переважно взимку. Тільки для незначної частини ковалів їхній промисел був основним доходом. Більшість же під час сезонних сільськогосподарських робіт ставала до плуга, брала в руки коси.
Кузні, як правило, будували край села. Обладнання було традиційним: піч з горном, ковальський міх, ковадло, дриль, точило, корито з водою для охолодження виробів, молотки, молот, кліщі для захоплення і тримання розпеченого заліза, зубило для рубання металу, пробійники для пробивання отворів різних розмірів і форм тощо. До речі, є підстави вважати, що на Поділлі, де досить були розвинені дерево- і шкірообробні промисли, славились майстри, які виготовляли ковальські міхи.
Сільські ковалі були великими майстрами, кували добрі плуги, за якими стелилися вузенькі та рівні скиби. Щоб зробити справжнього (дуже доброго) плуга, треба було не тільки ковальський фах добре знати, а й не раз і самому за плугом походити по свіжій ріллі, щоб навчитися чути землю, любити її. Підковували також коней, виготовляли рогачі і залізні елементи для вітряків, назублювали серпи, обковували скрині, робили борони, клямки до дверей, обковували залізом двері церков і костьолів, робили замки і ключі до них, ковані перила тощо.
Не кожен коваль міг зробити підкову, а тим паче підкувати коня. Про здібного майстра казали: він і блоху підкує. Винайдення підкови було величезним відкриттям світового значення. Адже війська та й купецькі валки через пошкодження кінських копит змушені були надовго зупинятися. Без коня важко уявити собі життя козака. Збираючись у похід, вершники дбали, щоб їхні коні були витривалими і всюдихідними. Отже, коні мали бути підковані. Мудро народ наш сказав: підкований кінь вартий некованого табуна. Тому в усі часи при кінних обозах коваль вважався найнеобхіднішою особою.
А який народ винайшов підкову? У IX столітті в Київській Русі була виготовлена перша металева підкова, яка не відрізняється від сучасної. Хто цікавиться історією підкови, може ознайомитися з нею у Львівському історичному музеї. Адже саме у Львові у 1896 році відкрилася Руська реміснича й промислова бурса, куди приймали юнаків із бідних сімей. Найбільшим і найпопулярнішим був тут ковальський цех. Лише за 4 роки (1899-1902) його закінчили 246 ковалів-підковувачів.
Підкова - це зігнута металева пластина, яка повторює контур краю копита і запобігає його стиранню, обламуванню, травмам. Прикріплюють підкову, спочатку обрізавши копито, спеціальними цвяхами, що звуться вухналі. В народі існує повір'я, що знайдена підкова приносить щастя, що підкова над дверима захищає дім господаря від злих духів. її підвішують відкритою частиною догори, щоб духи, потрапивши до підкови, не випадали з неї.
Найбільш прибутковим ковальським промислом на початку XX століття було виготовлення кованих возів. До сільської кузні несли також коси, щоб поклепати. Господар і сам міг це зробити, але так, як майстер-коваль, не міг поклепати ніхто.
У середині XIX століття модними були ковані скрині, залізне окуття для яких робили ковалі. Особливо багато декорували передню стінку скрині, більш скромно - бокові. Своєрідно профільовані ажурні смуги темного заліза чітко й гарно виділялися на тлі світлого дерева. Пригадується мені наша сільська кузня з чорними закіптюженими стінами, в яких батько мій про працював більше 30-ти років. Вона була другою його домівкою. Замовкала тільки у свята, а то все: "Дзінь-бум, дзінь-бум...".
Кузня була своєрідним місцем сходок. Тут можна було дізнатися про всі сільські новини: хто народився, хто одружився, сипались анекдоти, спомини з минулих літ, згадки про війну. Особисті пригоди перепліталися з характеристиками різних людей, з політикою, хатніми справами. А батько чаклував біля горна, Ось він вихоплює і вогню заготовку і точними ударами молотка формує потрібну конфігурацію. Одну, другу, І так з дня в день, з року в рік.
Сюди приходила навіть дітвора і, приткнувшись десь збоку у куточку, стежила, як важко фуркав шкіряний міх, язички полум'я червоніли й вискакували з глибини вугляної купи, а коваль довгими щипцями перекручував шмат розпеченого заліза. Батько був славним ковалем, як кажуть, розумів "душу" заліза. Великий досвід треба мати ковалю, щоб за кольором розпеченого металу точно знати інтервал кування: не додивився - і заіскрився метал яскравими зірочками - "згорів", став не потрібним для кування, бо розсиплеться під ударами молота. Не догрітий метал вже після декількох ударів втрачає свою пластичність, треба знову нагрівати, а часте нагрівання знижує якість металу, а також збільшує витрати вугілля. Цим і пояснюється напівтемрява в кузні - так зручніше стежити за кольором розжареного металу.
Батько мій навіть "пересипав" (переплавляв і наново виковував) сокири з розбитими обухами, "насталював" визублені, підковував коней, робив лемеші до плугів і зубці до борін, обгортачі для картоплі, виковував гострі коси і кільця до них, що з'єднують косу з кіссям. Виконуючи складні роботи з великими масами металу, коваль працював з помічниками. У цьому випадку він виконував роль не тільки майстра, але й "диригента".
Щоб уявити яскравіше, що за чудо-кузня, звернімось до художнього твору - роману подільського письменника В.Бабляка, "Жванчик". Головний герой - сільський коваль Кирус Щербатий.
"...Чи ви бачили, чи чули, як на ковадлі дворогім гаряче б'ють два молотки в парі? Великий - то сила, але сліпа, це - дія, але не самостійна, це - політ, але без мети. Запиши великого одиноким і він, безпорадний, наробить лиха, хоч народжений для добра.
Тут на допомогу прибігає молоток у п'ять разів менший. Ось жилаві, волохаті руки Кируса з засуканими рукавами засмальцьованої сорочки, прикритої брезентовим фартухом, вихопили кліщами з огненного горна обрусок червоно-білого заліза в іскрах і ривком важко кинули на ковадло. Дорога кожна мить! Блискавично ловить коваль у праву й поданий кимсь малий молоток. А великий уже жде, піднесений до рівня плеча молотобійця в таких самих, мускулистих і теж волохатих. "Дзень-дзень-дзень!" - попередливо задріботів малий по ковадлу, збоку від бруска. Звук цей можна однаково прирівняти до рику тигра з; кущем. То - проба, заспів, початкова крапля дощу пере бурею чи що... Великий молот здригнувся, напружився Увага! дивіться! Менший молоток блискавично підскочив : ковадла вгору й легко вдарив по лівім кінці розпеченого бруска. Коротко, наказом, кинув:
-Тут бий!
Вмить страшна сила з-над голови напарника мигнула в повітрі й люто вдарила по бруску, в точно показане місце, е саму морду! І гнівна, не заспокоєна, відскочила назад Малий ще раз легко стукнув по палаючому шматку й знову крикнув:
- Тут бий!..
І великий негайно влупив по цілі, від чого брусок непомітно для простого ока (лиш для ковалевого) зробився на рисочку довшим, і вперше відповів:
- Тут б'ю!..
А далі завирував той гарячий танець молотків по залізу, початок якого треба шукати в давній древності, в пилюзі віків, одразу після того, як був здобутий чародійний метал, що дав людям тапір і ракету. Малий показував дорогу: вів по брускові то вперед, то назад, уліво - вправо, або топтався на місці. А великий важко і слухняно, мов слон, ішов по слідах. А обидва - живі, у дивній роботі - гордо дзвеніли:
- Тут бий! - Тут б'ю! - Тут бий! - Б'ю! Б'ю! Б'ю!
Кирус оповідав про красу вогню в горні, про чарівне слово "Димай!", про білі іскри, народжені з піску й вугілля, що, мов біси, чаклують навколо кучерявої ковалевої голови, про сиру й суху крицю, про вміння робити серпи, коси, лемеші, чересла, свердла, шини, буравці, підкови, ножі, сапи, відра, дримби, які так славно вплітаються в музику скрипки, барабана й кларнета на жванчицьких весіллях, про вухналі й найдрібніші цвяшки. Промовляв з такою любов'ю й ласкою до того, що пізнав з гіркого дитинства, чому віддав силу й талант, немовби захищаючи те безцінне добро від пори сучасної: подиху індустрії".
Нині тільки в деяких селах знайдете діючу кузню. Старі ковалі відійшли, а заміни їм немає. За радянських часів колгоспні ремесла розвивалися, організовувалися навчання молодих. У січні 1946 року в редакції обласної газети "Радянське Поділля" (тепер "Подільські вісті") зібрали нараду майстрів колгоспного ремесла. Серед учасників був коваль з Летичівського району Петро Синявський, який у своєму виступі розповів про те, як після війни обладнали кузню, як ремонтували посівний реманент.
Пишався своєю кузнею і своєю роботою коваль Статкевич. Якось у возах стерлися колісні втулки. 5 возів вийшли з ладу саме під час возовиці снопів. Ні в сусідів, ні в місті втулок не знайшли. Стали думати ковалі. Статкевич рився в купах залізного лому, заглядав у бур'яни і знайшов таки широкий лист товстого заліза. А через півгодини з ковадла у воду скотилася перша втулка. З того часу колгоспна кузня перетворилася на "конструкторське бюро", як її, жартуючи, називали колгоспники.
При заводах також були кузні вже не з одним-двома, а кількома десятками ковалів та підручних, з усім необхідним обладнанням. У 80-90 роках XIX століття число кузень в Україні стрімко росло. В цей час у містах велось потужне будівництво: зводилися гімназії, ремісничі училища, заводи, банки, лікарні, родинні маєтки і т. ін., що потребувало ковальських виробів, запроектованих архітекторами або за мовлених власниками споруд. Перш за все це виготовлення огорож, ґанків, парканів, декору на будинках. Ще й досі в архітектурі старих будинків збереглися зразки чудових металевих квітів, орнаментів, "зітканих" із силуетів водяних лілій, ірисів, півників... Тут іде мова про художнє ковальство, ковальство як вид мистецтва. Це зупинилося 1917 року: радянська влада нищила "мистецтво панівних класів".
І лише зараз, на початку XXI століття, почався новий етап у розвитку художнього ковальства. Перша творча кузня з'явилася у Пирогові під Києвом в музеї Народної архітектури та побуту. Нині з'явилося у містах чимало ковальських майстерень - приватних підприємств.
Сільська кузня - об'єкт, цікавий з точки зору історії, етнографії, звичаїв народу. Про те, якими великими майстрами були древні ковалі, розповідають і подільські легенди. Одна з них розказує про ті часи, коли по Поділлю гуляв Кармалюк зі своїми хлопцями, бачив людське горе, слухав людські скарги і думу думав. Забрів одного разу до кузні і замовив ковалеві залізні чоботи.. Добре зробив їх майстер-коваль. Кармалюк возив ті чоботи з собою і взував у них панів. Далеко рознеслась слава про Кармалюкові залізні чоботи, аж пани боялися знущатися над кріпаками, щоб самим не довелося відчути їх на своїх ногах.
Сьогодні на Поділлі поширені прізвища, які походять від назви ковальського ремесла: Коваль, Ковальчук, Коваленко, Ковалик, Ковалець, Кузнець, Кузнецький, Кузнецов.
А назви сіл на Хмельниччині Рудня, Заруддя, Гамарня, як і прізвища Гамарник, Рудик, Рудник, Руденко, утворилися від назви промислів "гамарництво" чи "рудництво" (гамарня -водяна кузня).
Жива наша мова іскриться дотепними висловами і зворотами, що народилися з життєвих випадків, переказів, повір'їв. Трапляється, візьметься хтось, не вміючи, переробити якусь річ на іншу, кращу, і тільки переведе її нінащо. В таких випадках кажуть: зробив з лемеша швайку. Ось ще образні вислови, які вживаємо: "кований на всі чотири копита" або "на всі ноги кований" - так кажуть про людину, досить обізнану у будь-якій справі, бувалу; "між молотом і ковадлом" - означає бути поміж двох небезпек.
У давній українській міфології богом неба, заліза, ковальства і шлюбу був Сварог. За народними уявленнями він навчив людей варити і кувати мідь та залізо, будувати кузні. Викував першого плуга і першу шлюбну золоту обручку.
