Важливою подією в житті селянської родини було весілля, багатий обряд якого до наших днів зберігся найповніше. У шлюб вступали рівні за своїм матеріальним становищем сторони. Заможні сім'ї з великою неохотою допускали споріднення з біднотою, а біднота також визнавала за краще брати собі рівних. Як кажуть подоляни: "Бери опанчу по своєму плечу". Але інколи, .виправити свій матеріальний стан, батьки силоміць, не зважаючи на бажання сина або доньки, віддавали їх у заможну родину.
Під час весілля особлива увага приділялась приданому, яке ділилось на дві частини: скриня і худоба. У скриню входили: одяг, килими, скатертини, рядна, полотно тощо. Крім того, дівчині часто давали «землю» (земельний наділ). За розміром приданого судили про працездатність і заможність молодої та рідних, воно до деякої міри визначало економічну самостійність і незалежність жінки в сім'ї чоловіка.
Одружуючись, брали до уваги ще й громадську думку про дівчину чи парубка. Головною вадою вважалися лінощі, а найвищими достоїнствами - скромність і працьовитість. Одружувались у 18-25 років -парубки, а дівчата - у 16-23 роки. Відданицею вважали дівчину, якій минуло 16 років. За звичаєм заміж віддавали спочатку старших дочок. Були випадки, коли першою одружувалася молодша сестра. Але це вважалося великою зневагою до старшої сестри, в селі з неї насміхались, часто вона вже не могла взагалі вийти заміж. Тому батьки, керуючись усталеними народними поглядами, старались одружувати дітей у відповідній віковій черговості, тобто молодші були «під коритом» доти, поки заміж не виходила старша сестра.
Одружувалася молодь в основному з одного села. Весілля відбувалося найчастіше восени, до Пилипівського посту, і від Різдва до Великого посту - впродовж м'ясниць, часом у травні-червні - від Провід до Петрівського посту. У пости весілля ніколи не відбувалося.
Весілля... Звідки взялася така назва? Як вважають учені, слово «весілля» походить від язичницького свята на честь бога сонця Дажбога. Люди відзначали найбільш урочисто період весняного сонцестояння, коли збільшувалась тривалість дня, що асоціювалось з народженням сонця. Веселощі, танці, хороводи, драматичні сцени називалися «веселія». Саме в дні таких урочистостей люди одружувалися. Шлюбні обряди освячували нове подружжя, підкреслювали, що саме ту жінку треба вважати дружиною, а не іншу. Обряди були неписаними законами, звичаєвим правом, дотримуватись якого повинні були всі члени роду. З покоління в покоління, з роду в рід передавався обряд, його намагалися виконувати за існуючими традиціями - «так треба», «так годиться», «так робили батьки і діди». І так з віку до віку.
Колись наречену викрадали, що було причиною «боїв» між родинами. Свати - «воїни». І в знак того, що справа вирішувалась мирно, за взаємною згодою сторін, сватів перев'язували рушниками. Зв'язаний - полонений - битися не буде. А потім розпивали вино (горілку). Розпивання - означає «кровозмішування», поріднення. У ХІХ-ХХ століттях форма викрадення нареченої перейшла у весільну обрядовість і стала символічною, як відгомін давніх часів. Це проявляється в тому, що рід молодої стежить, аби її не вкрали перед відходом до дому молодого.
Давньою формою шлюбу, яка побутувала в Україні і збереглася у вигляді обряду на весіллях ХІХ-ХХ століть, є шлюб-купівля (сьогодні - це викуп гільця, викуп приданого нареченої тощо). Коровай, весільні вінки, гільце, запалені факели, пізніше -свічки - незмінні атрибути давніх весіль, символи бога сонця.
З перших років запровадження християнства церковники боролися за утвердження церковного шлюбу. Однак традиція церковного вінчання дуже повільно входила в побут народу. Тільки у 1774 році було прийнято указ синоду про обов'язкове ведення церковного вінчання в Україні, і лише в XIX столітті шлюб почали давати в день весілля. Зустрічається твердження, що вирішальним фактором у створенні сім'ї народ вважає весілля, а не церковне вінчання.
Весільна обрядовість на Поділлі, як і по всій Україні, починалась зі сватання. У хаті жениха відбувалась сімейна рада, на якій вирішували, кого кликати у старости. Старостами мусіли бути поважні, мудрі люди, які добре зналися на традиціях сватання і вміли говорити. За традицією старости брали з собою хліб-сіль і пляшку горілки. Молодий залишався надворі, а старости, прийшовши до хати і поклавши хліб на столі, говорили про свої наміри. Дуже часто вдавалися до алегорій про купівлю-продаж телички або про слід куниці, який привів їх до двору дівчини, тому вони просили віддати красну дівицю красному ловцю-молодцю.
Етнографічні записи свідчать, що часто старости відразу говорили про свої наміри. На запрошення господаря сідати вони відповідали, що прийшли не сидіти, а сватати дівку. Вважалося добрим, коли батьки дівчини на зразу згоджувалися: то нема звідки весілля робити, то вона ще молода, то про хлопця хтось щось говорив, то приданого ще не придбали. А коли дійшли згоди, то дівчина виносили рушники, якими старости перев'язували один одного (через праве плече під ліву руку). Могли давати також хустки. Кликали до хати хлопця, який кланявся три рази татові і мамі і цілував руку. Праву руку його дівчина перев'язувала хусткою переважно червоного кольору (нею покривали молоду після зняття вінка, пізніше - вельона).
Ви помітили? Тільки що був «бій», «бій» словесний, суперечка: одні наполягали, щоб віддати дівчину, інші відмовлялися. І от дійшли згоди, тих, що «билися», - пов'язали рушниками чи хустками і... стало тихо. Сідали за стіл пити могорич. Іноді готовили багато страв, бо запрошували рідню і сусідів: «Прошу на хліб, на сіль, на сватання». Староста різав принесений хліб на чотири частини (навхрест). Першу чарку пив молодий до тестя і з цього дня називав тестя й
тещу татом і мамою. Тато пив до старости, староста- до молодої, молода- до буярина, буярин - до мами. Домовлялися про день весілля, неділю встановлювала молода (по винна в цей час бути чистою»).
Із сватання поверталися так, щоб люди бачили старостів, пов'язаних рушниками чи хустками, щоб пішла слава по селу, що такий-то парубок буде одружуватись. Траплялися випадки, коли старостам відмовляли. Молода брала хліб, цілувала його, віддавала старості і казала: «Спасибі за честь. Нехай Бог дає вам з інших рук». Вони йшли додому, за ними виходила сама молода і пильнувала, щоб котрий не зачинив ворота, бо тоді вже ніякі сватачі у цей двір ніколи не прийдуть, навіть до менших сестер. Ворота, вважали, «зачиняться» назавжди. Тому вона сама зачиняла їх.
Якщо хлопець був з іншого села чи з далекого кутка, то батьки молодої і дехто з рідні йшли на оглядини. Оглядини закінчувалися успішно, коли господарство молодого задовольняло їх. Тоді бенкетували до пізна. Після оглядин призначали час заручин - це церемонія, на якій хлопець і дівчина давали взаємну згоду на одруження, а роди молодих благословляли таке рішення. Молоді і всі інші родичі клали праву руку на накритий рушником хліб. Староста зв'язував руки рушником . зі словами: «Хай цей гудз в'яже не на рік, не на два, а на цілий вік». Молоді кланялися батькам, а ті благословляли хлібом. Тоді всі сідали за стіл, частувалися, співали. Ось одна з давніх пісень:
Чи я, мамцю, надокучила, (2 р.)
що ти мене та й заручила?
Не ти, доню, надокучила, (2 р.)
тільки твої подруженьки.
Під віконце підбігаючи, (2 р.)
на гуляння викликаючи.
Чекай, мамцю, до неділеньки, (2 р.)
не побачиш ані дівоньки.
Чекай, мамцю, аж до другої, (2 р.)
не побачиш ані жодної.
На заручинах молодих вперше заводили на посад, вони не мали вже права відмовитися від шлюбу. У кінці XIX століття сватання і заручини злилися в одне обрядодійство.
Отже, дівка засватана, день весілля призначений, і почалося до нього готування. Люди старшого віку згадують, що колись на весілля не готували стільки всього, як тепер. Варили борщ з м'ясом, кашу гречану, вареники і холодець, голубці з гречаних чи пшоняних круп, смажили капусту, пекли пампушки з часником і робили домашню локшину. За столом «ходило» 1-2 чарки. Протягом трьох днів у господарів середнього достатку на весілля втрачалось 4-5 літрів горілки. «Колія» за столом обходила гостей 2-3- рази. Та й на весілля йшли не для того, щоб напитися і наїстися.
А ось як описав весільні наїдки заможної родини подільський письменник М.Стельмах (30-і роки XX століття): «На застелених столах, як живі, вилежуються печені поросята. У полив'яних мисках і полумисках чекає гостей продимлена в комині шинка, лискуча веприна, кільця ковбас, нагорблена індичатина, сліпоокий од жиру холодець, золоті злитки линини і застигла юшка з обезголовлених в'юнів... А скільки ще варива мліє у печах та мерзне в коморі».
Родина і сусіди допомагали готуватися до весілля: скрізь білили, мили, прали; прибирали в хаті і подвір'ї; в середу-четвер різали свиню, іноді ще й теля, кури чи качки, пекли весільне печиво і коровай. У п'ят ницю в домі молодої відбувались «поторочини» («торочини») - готувались (різали) рушники, якими молода обдаровувала родину.
Весілля... Які то були неперевершені вистави, тонко й детально продумані дійства! Диво-обряди, в яких відбито без смертну душу подолян, втілено їх морально-естетичні ідеали, де не було нічого випадкового, неприродного, де увесь характер українців - добрий ліричний, довірливий, - мов на долоні. А пісень скільки співалося! Про всіх і про все: і для молодих, і для батьків, для дружок і дружбів, для гостей і музик, для короваю, вінка, гільця, всіх страв і напоїв, для родини!.. Як писав П.Я.Слободянюк, „пісня ніколи не існува ла поза обрядом, а жила в ньому, дихала, цвіла, світилася, мов діамант, у золотій оправі!». І якщо ми кажемо, що край наш подільський багатий на звичаї, то маємо знати, що подільське весілля - найцікавіша, найемоційніша складова частина тих звичаїв. І колись весілля було весіллям, а не масовою пиятикою з участю в ній жінок, молоді і навіть дітей, котрі сприймають це як взірці, що треба засвоювати і продовжувати. У містах попридумували весільних керівників з чужим ім'ям «тамада», котрі вульгаризують оригінал. Часто весільна музика начинена комп'ютерно-синтезаторною звукопідсилювальною електронікою, звучать низькопробні шлягери. Так, час багато що в нас безжально забирає. А скільки губимо через своє нерозуміння! Тому й на сторінках газети розказуємо, яким було колись наше сільське весілля.
Галина Медведчук.
Лауреат обласних премій
імені Т.Шевченка і К.Широцького.
