Сповнена Любові
Гаївок хородова казка,
І сяють в кошиках вербових
Свячені писанки і паска.
Всі славлять чудо із чудес:
Христос Воскрес!
Великдень - свято велике і радісне... Радісне, бо для всіх - для старих бабусі і дідуся і молодих господарів, для юних, і навіть для тих малих діточок, котрих щасливі матері тримають на руках...
Великдень - бо Великий День весняного оновлення природи. Великдень - бо воскрес із мертвих Ісус Христос. Свято, яке очищає "од всякої скверни " людські душі Велике свято! Бо аж три дні лунають гаївки і веснянки, переплетені із молодіжними іграми та розвагами.
Не знаю, як для кого, а для нас, сільських дітей, більш радісних, більш очікуваних свят не було. Причому вабили, притягували до себе якимсь невидимим духовним магнітом не тільки самі свята, а й підготовка до них, що починалась заздалегідь. У пам'яті моїй збереглися теплі спогади, і хоч минуло чимало літ, а вони живуть у серці, як найкращі скарби мого життя.
У селах колись була така традиція, що на Великдень діти, підлітки, хлопці й дівчата виходили обов'язково у новому одязі. Кравці, шевці працювали вдень і вночі, бо кожний хотів і просив щось пошити до свята.
Вербна неділя... Люди посвятили лозу, яка часто була вже з бруньками, а то й з "котиками". Виходили з церкви і тут же, по дорозі, злегка били одне одного тою вербою і примовляли: "Не я б'ю, верба б'є, за тиждень - Великдень, і паска й ковбаска, свячене яєчко!" А дома обов'язково "били" дітей, а потім свячену вербу клали за ікону, щоб мир і злагода панували у родині. А пізніше тою вербовою гілкою вперше вигонили з подвір'я на пасовисько корів, щоб уся худоба була здорова і щоб до неї не чіплялася нечиста сила.
У передвеликодній тиждень готувалися до свят. Чоловіки наводили порядок на подвір'ї, біля худоби, рубали дрова, підмітали. Жінки ще раніше побілили, помили в хатах, прибрали, а тепер - пекли й варили.
У четвер ввечері у церквах відправлялися "Страсті". Колись у селах люди намагалися зберігати у цей час урочистий спокій і тишу: ні сміху, ні співів, ні голосних розмов не було чути на вулицях. А в п'ятницю виносили плащаницю. Кажуть, що робити в цей день - гріх. Але паску пекти дозволялося.
Паска - основа святого столу. "Всяка господиня готувала її по-своєму, так, як було в родині і передавалося від мами і бабуні. А були молодиці, що тримали секрет випікання паски в таємниці, але таких скупих небагато. Навпаки, більшість жінок щедро ділилася своїми вміннями та хитрощами. Пекли паски (і моя мама так робила) у четвер. Мама, бувало, зодягали чисту сорочку, пов'язувалися біленькою хустинкою та й заходжувалися коло печі. Щоб паска вдалася, то замало муки білої і всяких приправ, треба мати думки добрі та серце щире. Великоднє тісто, як мала дитина, любить, щоб з ним обходились лагідно" (записано від Марцинюк Я.П. - нині покійної із с.Головчинці). Напалити в печі треба було знати як, щоб паски не були глевкими і щоб не підсмалилися. Тому й клопоталися господині коло печі, часто зазираючи у неї.
Коли вже паски посадили в піч, то не бігали по хаті і не грюкали дверима, виходячи з хати чи заходячи назад, бо від грюкоту паски можуть сісти і не піднятися. Коли спеклися, то виймали їх дуже обережно і клали на стіл чи на лаву, щоб охололи. Пасок напікали багато, щоб на три дні свят стало, щоб було чим гостей та сусідів частувати. Та й на Проводи на могили померлим занести.
Крім пасок, пекли пиріжки, струдлі, коржики медяники - що кому до вподоби, а також запікали сирну бабку.
Ніби й великим добробутом не могли похвалитися знедолені в минулому подоляни, але все одно до Великодня кололи свиней, щоб на святковому столі були і м'ясні страви. І бідним сусідам, що не мали за що купити м'яса, обов'язково давали шматок свинини, щоб і вони мали свою їжу у велике свято.
До Великодня готували писанки і крашанки. Крашанки варили і фарбували в суботу. Раніше (та й тепер подоляни зберегли цей звичай) фарбували яйця у цибулинному лушпинні - цибулинні. Багато господинь фарбували яйця жовтими, червоними (найбільше), зеленими, голубими барвниками - кому який подобається. Щоб фарба не чіплялась до рук, опускали крашанку після варіння на кілька хвилин у холодну підкислену воду.
Знали на Поділлі й інший спосіб виготовлення писанок. На поверхню вареного яйця воском наносили різні візерунки: дубове листя, клинчики, виноград, барвінок. Потім яйця опускали у холодний розчин темної фарби. Віск зводили, а на шкаралупі гарно виднівся візерунок. Відомі у нас і дряпанки - це фарбовані в один колір яйця, на яких видряпано голкою певний малюнок: лінії, колоски, листки, меандр, пташки, дерево життя, квіти.
Про писанки і дряпанки складено чимало легенд. Подоляни розказують, що коли Ісус Христос воскрес, то сказав воякам, що охороняли його гріб: "Ідіть і скажіть усім людям, що Христос воскрес, і щоб вам повірили, то ось знак". При цьому Спаситель узяв із свого гробу крашанку і дав воякам. Відтоді і пішов звичай робити крашанки на Великдень.
А ще кажуть, що ніс убогий чоловік на базар у кошику яйця. А в цей час вели розпинати Ісуса Христа. Хрест був тяжкий, і Спаситель падав під його тягарем. Чоловікові стало жаль Спасителя, він лишив свій кошик на дорозі, а сам пішов допомогти Ісусові нести хрест до місця розп'яття. Коли ж чоловік повернувся до свого кошика, то побачив, що яйця обернулися на писанки і крашанки.
Коли все було готове до свята, то бралися до великоднього кошика. Клали найкращу паску, крашанки, очищені яйця, кільце ковбаски, шматок шинки, сіль, годилося й сала покласти, масло, сир. Накривали кошик вишитим рушником чи серветкою і ставили у холодному місці, щоб був напоготові.
У Великодню ніч спати не годилося. В усіх хатах горіло світло. У церквах йшла служба Божа, особливо урочиста і тривала. З усіх кінців села народ йшов до церкви. Здавна у суботу недалеко від церкви палили з вечора до ранку велике вогнище, вогонь підтримували хлопці цілу ніч, стояли навколо нього і старші люди, і парубки з дівчатами. Чи цей звичай дійшов до нас ще від язичницьких часів, чи пов'язаний з релігійною легендою про те, як палав цілу ніч вогонь біля Божого гробу, - можна лише припускати.
Після служби Божої був обхід з іконами, свічками, хоругвами і співом навколо церкви. І досі в моїй пам'яті враження дитинства від цього таємничого дійства. Ніч темна, зоряна, яка обступає пишно осяяну вогнями свічок церкву. Усе застигло, не ворухнеться, вслухається, очікує якоїсь таїни. Таїни і краси Великоднього ранку! Мені здавалося, що ми всі разом викликаємо якесь чудо. На вигуки священика «Христос Воскрес!» усі так радісно відповідали «Воістину Воскрес!», і я відчула (мабуть, не тільки я) появу якоїсь світлої енергії, що надихала це свято братолюбія і несла надію на оновлене життя, на відродження. А ще я вірила в мамині слова про те, що сонце на Великдень «грає», і нетерпляче чекала його появи.
Після обходу священик освячував наїдки, що були в кошиках, а на дзвіниці весело озивалися дзвони. Прийшовши додому з «свяченим», розставляли все на застеленому білою скатертиною столі, запалювали воскову свічку і сідали розговлятися. На Поділлі обряд розговіння ще й досі такий: господар обходить тричі навколо столу з мискою «свяченого»; ставши обличчям до святих ікон, він розрізає на тарілці кілька свячених яєць і кінчиком ножа або ложкою підносить частинку яйця до рота кожному членові сім'ї, примовляючи: «Дай, Боже, ще й на той рік дочекатися світлого праздника Воскресіння Христового в щасті і здоров'ї!» А на заході Поділля перед тим як сісти за стіл, вся родина вмивалася з великої череп'яної миски, на дні якої були три червоні крашанки - «щоб гарним бути». Потім їдять паску, шинку, ковбасу з хроном, холодець, час від часу п'ючи горілку чи якесь інше питво. «Наївся, як на Великдень», - таке прислів'я побутувало серед подолян. «...На перший день Великодня не топлять, не варять і в гості не ходять; все це вважається непристойним для такого свята...» - зазначав письменник А.Свидницький. Після обіду всі виходили на вулицю, на церковне подвір'я, вітали один одного зі святом: «Христос Воскрес!», а у відповідь тільки й чути було: «Воістину Воскрес!». При цьому цілувалися й обмінювалися писанками чи крашанками, тим самим прощаючи один одному провини й образи. На Великдень цілий день дзвонили дзвони, надаючи цьому весняному святу ще більшої урочистості. Дорослі йшли на кладовище христосуватися з покійниками і клали на могили крашанки, хлопці й дівчата довкола церкви виводили весняні танки-забави й пісні, а для дітей великодні яйця були предметом захоплюючих ігор. Але грали в крашанки не тільки діти, а й молоді жонаті чоловіки і парубки (жінки й дівчата цього не робили). Наприклад, гра «навбитки»: один тримає в руці крашанку носком догори, а другий б'є по ній носком свого яйця. Потім б'ють по протилежному боці, чия крашанка розіб'ється з обох кінців, той програв і віддає її тому, хто виграв.
Часто старші хлопці для цієї гри заздалегідь хитрували - готували собі «вощанки», щоб набити багато «биток». Але таких хитрунів швидко виявляли, і ніхто не хотів з ними товкатися («цокатися»).
На Великдень цілими днями дзвонили дзвони в усіх церквах. Кожний селянин старався бодай кілька разів смикнути за мотузок і вдарити у дзвін, бо це, за народними віруваннями, приносило щастя, зокрема, ... родила гречка. Колись в Україні були такі люди, що вміли дуже гарно видзвонювати на дзвонах - «грати». Дзвони були окрасою свята, передавали голос віків, наш нерозривний зв'язок з минулим, його звичаями і традиціями. У дитинстві здавалося, що саме завдяки дзвонам свято витало в повітрі, западало глибоко в душу. Кажуть, що через мелодію дзвонів сам Бог промовляє до людей. Наші далекі предки вірили, що гомін дзвонів відлякує нечисту силу.
У Великодній понеділок подоляни ходили один до одного «христосуватися», зичили веселих свят й обмінювалися крашанками («волочилися»). Через те день цей звався «волочільним» або «волочебним», «волочінником». Це зафіксував П.Чубинський на основі відомостей з Старокостянтинівського і Проскурівського повітів. Ходили з вітаннями (часто і діти) до рідних, знайомих, священиків, повитух, приносили в подарунок «волочільне» - пшеничний калач і кілька крашанок. «... се було, може, найбільше людське, гуманне, соціальне свято цілого річного кругу - се обопільне обдарування «дорою», зв'язане з виявами зичливості і всяких добрих почувань до «всього миру» (М.Грушевський). Тримається цей звичай ще й досі в найбільш елементарній формі у західних районах Поділля - він став тільки дитячим.
Великодній понеділок називали ще «обливаним» чи «поливаним», бо в цей день парубки обливали дівчат водою, а дівчата за це їм давали крашанки. Цей звичай обливати дівчат водою чи парфумами, як згадує О.Воропай, можна було спостерігати майже у всіх селах Вінниччини, Кам'янеччини у 30-х роках XX століття.
Був колись звичай на Великдень гойдатися на гойдалці. Будували її хлопці - це був центр розваги усього села: від самого ранку до пізнього вечора на всі святкові дні тут роїлися хлопці, дівчата, діти й поважні люди. Колись в основі цього звичаю була мета: гойдатися - значить очищатися повітрям від усього злого. Хто очиститься, той буде здоровий.
Третього дня Великодніх свят селяни збиралися десь разом - проводили свята. Отже, три дні Великодня були щасливими часами щедрих гостювань, молодіжних розваг і весняних хороводів біля церкви, де стрічалися молодість і любов та бавилося дитинство.
Галина Медведчук.
Провідний науковий співробітник Державного історико-краєзнавчого заповідника «Межибіж», лауреат обласної премії імені Т.Шевченка.
