Подільське весілля

Весілля, весілля!

З такої запальної пісні починається майже кожне подільське весілля. Весілля - це велична і чудова подія як для молодят, так і для їх рідних, адже закохані розпочинають власне духовне життя, створюючи сім'ю.
Обряд весілля прийшов до нас з давніх-давен. Структура традиційного весільного обряду українців побудована на принципі організації ритуальної діяльності колективу навколо індивідуального життя людини. Побудова такої діяльності навколо основних моментів життєвого циклу особи (народження, одруження, смерть) має ініціативний характер. Традиційний весільний обряд в Україні є системою обрядових дій, пов'язаних з певними дійовими особами (весільні чини) і предметами (символи, атрибути).
Здавна на Поділлі (зокрема на Тернопільщині) віруючі люди віддавали перевагу шлюбові, оскільки вірили, що спочатку шлюб укладається на небі, а потім на землі.

Кажуть, що людина, яка побувала «на тому світі», бачила там старого діда, що «складав пари», зв'язуючи докупи маленькі шматочки кори та вішав їх на цвяхи. Шматочки кори - це люди, а дід не хто інший, як сам Бог.
Підготовка до сімейного життя та утворення родини ніколи не сприймались в народі як особиста справа тих, хто укладав шлюб, або їх батьків та родичів. Це стосувалось усієї громади. Причому вплив на підбір подружніх пар був великий, який здійснювався через систему інституцій. Ці організації були спрямовані на три основні напрямки:
1.    врегулювання стосунків сільської молоді з місцевою владою; налагодження нормального життя в селі; улагодження всіх конфліктів , які виникали між парубками та дівчатами;
2.    організація урочистостей у селі;
3.    прагнення батьків мати додаткові робочі руки (це стало основою формування традицій раннього шлюбу).
У центральному Поділлі дуже суворо дотримувались чергування дітей в сімї вступати в шлюбні відносини. Молодші брати не мали права ходити на «вулицю» разом із старшими. Молодь обов'язково повинна була питати дозволу в батьків на відвідування «вулиці», вечорниць, ярмарків.

Сватання
Подоляни називали землю, де відбувалися заручини «нивою», «полем». Українці кажуть : «Як склався у людини шлюб, так і піде все її життя». Ця народна мудрість виходить з того величезного значення , яке надавали шлюбу, сім'ї, особливо в минулому, коли одружувалися з однією на все життя.
В душі кожної дівчини бриніла надія про сватання . І ось такий день наставав. Сватання починалося, коли посли від молодого йшли до батьків обранки укладати попередню угоду про шлюб. Свататися було прийнято у вільний від роботи час. Свати здебільшого йшли на заручини ввечері, щоб про це не дізналися люди на селі. Йшли старости з хлібом, загорненим в хустку, та горілкою.
Досить складний обряд сватання вельми стисло описав Т.Г. Шевченко : «Покохавши літо чи два.. парубок до дівчиного батька чи матері посила старостів, людей добро мовних і на таку річ дотепних. Коли батько і мати благословлять, то дівчина, перев'язавши старостам рушники через плечі, подає зарученому своєму на тарілці або крамну(куплену), або самодільну хустку».
Однак, бували випадки, коли дівчина не давала згоди на одруження. На знак відмови вона брала зі столу, принесений старостами хліб, цілувала його і віддавала старості, чемно говорячи : « спасибі за честь, нехай вам Бог дає з інших рук».
Коли про це дізнавалися у селі, то так і знай, що йому зроблять з соломи здоровенних макогін, на загальну потіху громади. А на «вулиці» дівчата ще й заспівають :

Після усіх церемоній хлопець та дівчина вважалися зарученими і не мали права тепер відмовлятися від шлюбу. Спроба відмовитися вважалася за безчестя. На ознаку, що вони заручені, вони отримували певні атрибути : хлопець-барвінкову квітку, дівчина - червону стрічку у косах. Тут же і домовлялися про час весілля.
Запрошували на весілля за два тижні наперед. Молода ходила з дружками, а молодий з боярами. Виряджаючи на село, мати кропила її свяченою водою і обсипала житом.
Приходячи в хату , молодий (молода) тричі вклонялись господарям, цілували їх, говорячи «Просили мати, просили батько і я вас прошу до себе на весілля». Господарі казали «Нехай вас Бог благословляє і я вас на щастя, на долю, на многая літ».

Бгання короваю
Головним весільним хлібом був коровай, який виготовлявся за спеціальним сценарієм. Замішували коровай у родичів або в обох молодих, як символ єдності сімей. Повинно було бути, непарна кількість учасників, найкраще сім чоловік. Замішували коровай спеціально запрошені для цього жінки, які жили в добрі і злагоді зі своїми чоловіками. Вони приносили з собою борошно, яйця, сало. Цей символічний хліб пекли обов'язково, з піснею :
А в нашому короваю
Водичка з Дунаю
А яйці з Підгайці -
Все в нашому коровайці.
Існувало повіря, що вдало спечений коровай принесе молодим щастя, тріснутий віщує розлучення, а покручений -злу долю.
Коли вже коровай всадили в піч, жінки мили руки і виливали воду під солодку вишню чи яблуню, щоб в молодих життя було солодким. Люди вірили, що вода з короваю наділялася силою, яка могла впливати на щастя молодих.

Вінкоплетіння або дівич-вечір.
Цей вечір влаштовували напередодні весілля, як знак прощання з дівуванням. Це було якесь магічне дійство, бо в хаті пахло барвінком, миртом, аспарагусом. Барвінок у наших традиціях символізує тривале кохання. Саме з цієї рослини дружки плели молодій та молодому маленькі віночки. Віночок повинен був бути без жодного вузлика, але сплетений міцно і рівні, для цього листочки барвінку пришивають до білої стрічки.
Супроводжувалось це дійство піснею. Перша від імені молодої співала дружка(бо молода на весіллі не співає):
Вийте , дівоньки, собі й мені
Собі звийте з рути - м'яти, 
Мені звийте з барвіночку...
Дівчата вили ще й гільце: оздоблювали стрічками, та букетиками колосків вишневе деревце, або гілку ялинки, смереки чи сосни. Гільце символізує незайманість, красу та молодість.
Прикрашене гільце ставили у запашний коровай і це був одним з атрибутів весілля.
Коли дівчата закінчили плести віночки для молодих , маленькі букетики для гостей та прикрашати гільце, вони викладали це все на хліб , який цілувала молода, а мати говорила: « Дякую вам , дівчата , за вінці, щоб ви до року повіддавалися всі».
Початком весілля було і є момент, коли молодий їхав по наречену. В цьому випадку йому потрібно було запастися «викупами», бо на шляху до коханої їх траплялось дуже багато. Одержавши право вступити на подвір'я нареченої, молоді зустрічались тричі вклонялись. одне-одному, цілувались, також дружки з бояринами, а далі зі всіма гостями , яких молода запрошувала до хати.
В світлиці сиділи батьки , бабусі, дідусі та хресні батьки молодої з спеціальним хлібом, винесеним свахами. Молода пара повинна була кожному втричі вклонитись та поцілувати руки та хліб. А ті, в свою чергу, благословити молодят на щасливе життя.
Виряджання до шлюбу. Шлюб
В українських селах , сьогодні і в містах, виряджаючи молодих до шлюбу, мати посипала їх з порога зерном, грішми, кропила свяченою водою. При поверненні з церкви , молодих, як правило «переймали», що символізувало зустріч з нечистими силами. Молода пара мала відкупитись. А в 30-х роках молодих зустрічала молодь зі снопом необмолоченого жита, боярин мав усіх почастувати , а жито забрати.

За весільним столом.
Прийшовши додому після шлюбу, молодят зустрічали батьки медом. В деяких регіонах Західного Поділля теща зустрічала молодого з дерев'яною ложкою, намагаючись вдарити молодого нею по лобі, щоб слухався дружину. Молодий намагався уникнути удару, тому вихоплював ложку в тещі та перекидав через хату, щоб уникнути майбутнього жіночого головування.
Перед тим як сісти за стіл, молодята ра зом з боярином, який тримає гільце та старостою, який тримає коровай, тричі обходять весільний стіл.
Сідали молоді на посад у домі молодої на кожусі, рядні, під які насипали жито і гроші. Молоду на посад заводив брат, тримаючи її руку хустиною, а свахи співали:
Ой брат сестру за стіл веде.
Веде, веде, наказує:
Будь сестричко, розумненька
Май свекора за батенька
А свекруху за матінку.
З обох боків від молодих сідають дружки та бояри, їхня кількість залежить віж звичаїв того чи іншого регіону. Батьки наречених вітають своїх дітей та запрошують гостей до обіду. Столи вгинаються від наїдків, за що велика дяка батькам та «господині».
Доволі наївшись і напившись , гостям стає «солодко» і вони виходять танцювати. Що тільки не танцювали і вальс, і краков'як, і польку, і танець з качалкою, і коломийку. Весільна забава триває до самого ранку. 

Закінчення весілля починається переодяганням молодої.
Молодого садять на стілець, кладуть йому на коліна вишиту подушку. В цей час , молода танцює з старшим боярином, він намагається посадити її на подушку, чого вона всяко уникає. За третім разом він таки садить її на подушку, але дуже-дуже легенько, щоб життя було м'яким. Далі справа за свекрухою. Цей момент є найбільш драматичним в усій весільній обрядовості. Свекруха намагається пов'язати невістці хутку, або намітку, що символізувало і символізує перехід з дівоцтва в сімейний стан. За третім разом молода таки дозволяє зав'язати хустку, після чого перетанцьовує спочатку з свекрухою, а потім з усіма незаміжніми дівчатами. В подарунок, кожній дівчині дарується кусочок із стрічки, знятої з голови нареченої - це символ останнього дівочого дарунку. Далі молода танцювала з усіма неодруженими хлопцями, наказуючи скоро женитись.
Після «перетанцьовування», роздають коровай. Для цього двоє хлопців, перев'язані рушниками, просять в пана старости розрізати коровай та роздати людям. Староста, благословляє та розрізає коровай, після чого верх віддається молодим, а все інше - гостям. «Підошва», звісно, віддається, музикам.
Але, навіть після роздачі коровая українське весілля не завершувалось. Молодих проводжали до сімейного гніздечка, а гості продовжували веселитись.
Хотілось би, незважаючи, що відбувається оновлення весільного обряду, зберігались давні звичаї, бо вони повчають бути добрішими, щирішими, уважнішими до батьків а також любити землю своїх прадідів. Нехай так буде з Божою благодаттю, доки існуватиме життя на Землі!

Література:
1.    Борисенко В.К.Весільні звичаї та обряди // Київ, Наукова думка, 1988.
2.    Вовк Хведір. Студії з української етнографії та антропології // Київ, «Мистецтво», 1995.
3.    Воропай О. Звичай нашого народу // АВПТ Оберіг, 1993.
4.    АНУ. Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнографії ім.. М.Т. Рильського «Поділля», Київ, «Доля», 1994.
5.    Авторські матеріли, записані із власних спостережень та розповідей с. Климківці, Під волочиського р-ну, Тернопільської обл.

Леся Ганущак.