Поділля
До історії папірень на Поділлі
Диво, народжене любов’ю
До її організації досить активно долучилася Летичівська районна бібліотека в особі директора Л.М.Дмітрієвої і працівників Г.Ф.Собченко та Л.А.Надольної. На огляд відвідувачів представлено 120 робіт вишивальниць з Летичева і Меджибожа: заслуженого майстра народної творчості України Р.В.Патраманської, І.В.Бізюри, Н.М.Розвори, Г.П.Чекерди, В.З.Войтович і В.А.Балабась.
На жаль, сьогодні ніхто не знає, хто та перша жінка, що вишила перший стібок, створила перший візерунок, чому стала вишивати. Але добре знаємо, що вишиті речі мали неабияке значення у побуті українців.
Народна кулінарія на Поділлі. Праці.
Народна кулінарія - це така ж культурна спадщина того чи іншого народу, як мова, література, мистецтво, це неоціненний здобуток, яким пишається кожний народ. Українська кухня відома з давніх часів, чимало страв зажили світової слави, деякі наїдки стали складовою частиною у харчуванні слов'янських народів.
Українським народним харчуванням здавна цікавилися дослідники народної культури та побуту. У XIX - на початку XX ст. його докладно описали М.Маркевич, П.Чубинський, Хв.Вовк.
У 1845 р. було створене Російське географічне товариство (РГТ), яке видало і поширило першу етнографічну програму, що охоплювала основні питання народної культури і побуту. Цінний матеріал, написаний за цією програмою, містив відомості про їжу і харчування українців. Особливо виділялася серед статей РГТ робота Акима Канієвського "Народная пища в Золотоношском уезде", але не була опублікована. 1855 р. в "Полтавских губернских ведомостях" з'явилася праця цього ж автора «Несколько заметок о народной пище в Золотоношском уезде".
Виробництво і заготівля продуктів харчування в селянських господарствах Поділля
У XIX на початку XX ст. продукти харчування селяни Поділля виробляли у своєму господарстві. Розвиткові землеробства сприяли природні й географічні умови краю. Здавна вирощували селяни жито, пшеницю, овес, ячмінь, гречку, просо. Значного поширення з середини XIX с., набула картопля, яка пізніше стала чи не основним продуктом харчування. її використовували і як сировину для виготовлення спирту, крохмалю і патоки. З олійних культур вирощували льон, коноплі, соняшник, а також ріпак і мак. Значні площі землі в селянських господарствах займала кукурудза, цукровий буряк як харчовий продукт використовувався мало. З бобових культур подільські селяни найчастіше сіяли горох, а також квасолю; вирощували цибулю і часник, капусту, червоний буряк, моркву, гарбузи, дині. Як приправи до страв вживалися петрушка, пастернак, кріп, м'ята, хрін, гірчиця, селера.
Дуже розвиненим на Поділлі було садівництво. "Более других изобилуют садами уезды: Летичевский, Брацлавский, Ольгопольский, Гайсинский, Ушицкий, и Балтский. Яблоки, груши, сливы, местами "волошские" орехи; вышни, и черешни на втором плане; не редки персики и абрикосы". Багато свіжих і сушених фруктів вивозилось з Поділля; наприклад, з одного тільки Ушицького повіту чорносливу відправлялось до 300 тисяч тонн. З ягід подоляни розводили полуниці, малину, аґрус, порічки, а з дикоростучих кущів збирали терен, барбарис, глід.
Самчиківський розпис – диво Хмельниччини!
Село Самчики Хмельницької області, де розташований Державний історико-культурний заповідник з унікальним архітектурно парковим ансамблем – широко відомий осередок самчиківського народного розпису, що базується на традиціях народного мистецтва південно- східної Волині.
Народний декоративний розпис – малювання, яким оздоблювали стіни хат і господарських будівель, меблі, посуд – є одним із найцікавіших видів народного мистецтва України.
Основними мотивами розписів були вазон, букет, бігунець, кривулька.
Чудо одного села. Самчики!
Жовті квіти і листя – це Осінь. Осінь, яка одним дарує надію, іншим – смуток. Але нікого Вона не залишає байдужим. І чи тепер чи колись її або люблять, або не чекають.
Для нас, двох подруг, краса Осені – це натхнення подорожувати та знайомитись з цікавими людьми. Отож, запрошуємо до нашої мандрівки. В цей раз ми відвідали дивовижне село з дуже промовистою назвою – Самчики (назва ніби натякає «ось воно – саме, саме!»).
Давайте познайомимось ближче. Не доїжджаючи 10 км до м. Старокостянтинів в с. Самчики знаходиться Державний історико-культурний заповідник «Самчики». Унікальна пам’ятка культури, садово-паркового мистецтва і архітектури початку ХІХ століття.
Найперше перед нами з’явились Ворота. Заходимо й по потрапляємо на територію садиби. Починається історія…
Чим завинив В.М.Гагенмейстер?
/Володимир Миколайович Гагенмейстер (24.06.1887-20.01.1938) - український художник - графік, мис¬тецтвознавець, етнограф Поділля, видавець, педагог, член Подільського історико-археологічного товариства , Кам'янець-Подільського наукового товариства при Українській Академії наук (з 1925 р.). За походженням напівестонець, напівполяк. Народився у м. Виборг Санкт-Петербурзької губернії, у Кам'янець-Подільський прибув з Пскова, де працював у художньо-промисловій школі. У 1916 році таку ж школу очолив у Кам'янці-Подільському і прагнув зосередити в ній найталановитішу молодь Поділля. Тому для бідних тут існували пільги. Вихований на мистецьких традиціях Прибалтики та Петербурга, він, як талановитий художник, захопився глибоким змістом і високою культурою образотворчого мистецтва Поділля настільки, що розгорнув широке й ґрунтовне його дослідження та популяризацію.
У лютому 1718 року вийшов указ Петра І про збирання старожитностей у Росії, найкраще відправлялося в Петербург до кунсткамери. До цієї справи доклали руки Ролле і Сіцінський, Грейм і Шероцький. їхали до північної столиці цінні колекції монет, зразки зброї, ювелірні прикраси, кам'яні вироби та ще й супроводжувалися детальними описами. І Гагенмейстер став робити по-іншому. Чому віддається все найкраще з багатющої скарбниці Поділля в Росію? Треба повідати світові про безцінні зразки мистецтва, народної творчості.
Невтомний дослідник Поділля
Цьогоріч виповнюється 131 рік від дня народження Олександра Миколайовича Прусевича (1878-1944) - польського історика, етнографа, природознавця, бібліографа, музеєзнавця, дослідника Поділля і Волині.
Народився він у с. Окопи на річці Збруч при впадінні у Дністер, тепер Борщівського району Тернопільської області, в дрібно шляхетській сім'ї. Після закінчення реального училища у 1900-1905 роках навчався на природничо-історичному факультеті (спеціальність - геологія) Московського університету. Проте з шкільних літ тягнувся до гуманітарних наук, тому ретельно відвідував лекції відомого історика, професора В.О.Ключевського і під його впливом захопився історією. Виробничу геологічну практику проходив у Подільській губернії і, дякуючи цьому, близько пізнав і полюбив цей край, що, зрештою, і визначило місце його подальшої роботи і навчання - перейшов на історико-філологічний факультет. Після здобуття вищої освіти прибув на роботу до Кам'янця-Подільського.
Шевський промисел
На Поділлі поряд з землеробством неабияку роль відігравали різні ремесла та промисли. Одним з найдавніших занять подолян були вичинка шкіри тварин - чинбарство (одержання шкіри на взуття), лимарство, або римарство (одержання шкіри-сирцю для виготовлення збруї, постолів), кушнірство (одержання хутра). Разом із шевським ремеслом - пошиттям взуття, а також кожухарством та шапкарством, вони складали групу традиційних шкіряних промислів і ремесел. У давні часи кожен швець сам виправляв шкіри для своїх виробів, тобто чинбарний промисел був зв'язаний з шевським.