До її організації досить активно долучилася Летичівська районна бібліотека в особі директора Л.М.Дмітрієвої і працівників Г.Ф.Собченко та Л.А.Надольної. На огляд відвідувачів представлено 120 робіт вишивальниць з Летичева і Меджибожа: заслуженого майстра народної творчості України Р.В.Патраманської, І.В.Бізюри, Н.М.Розвори, Г.П.Чекерди, В.З.Войтович і В.А.Балабась.
На жаль, сьогодні ніхто не знає, хто та перша жінка, що вишила перший стібок, створила перший візерунок, чому стала вишивати. Але добре знаємо, що вишиті речі мали неабияке значення у побуті українців.
Наше дитинство було заквітчане
І килимами, і рушниками.
Хата була ніби з квітами звінчана –
Все вишивала мама ночами.
Життя тече, як вода рікою, й українська жінка у тому житті завжди була і є впізнана. Її виокремлює серед інших зовнішня краса і краса душевна. Однією з граней тієї душі було і залишається мистецто вишивання. Хтось з поетів сказав, що найдревніше письмо на землі – вишиття. Напевно, це так, бо вишивку ще називають ниткописом, полотняними листами, що прийшли до нас з давнини, і з сьогодення підуть у майбутнє. Нинішнє бурхливе життя з суцільною комп’ютеризацією змінює суспільні цінності, та невмирущими мають залишитися мова народу, його пісня, любов до вишивання, обряди та звичаї, кулінарія – тобто наша оригінальна народна культура, наш своєрідний світ. Бо саме завдяки цьому український народ не зник, не розчинився серед інших етносів.
Це тільки на перший погляд вони, наші вишивальниці, - як усі: клопочуться домашніми справами, виховують дітей та онуків, ходять на роботу… Та насправді всі вони – художники. Для них вишивання – це потреба душі, благословенний час тиші, відпочинку та роздумів.
Ось роботи Раїси Володимирівни Патраманської – 35 картин: від пейзажів, дикої природи, квітів, життєвих ситуацій, побутових замальовок до ікон («Олені», «Вовки», «Королівське полювання», «Маки», «Соняшники», «Ромашкове поле», «Напередодні Різдва», «Козак» та ін.). Вишиваючи їх, Раїса Володимирівна вклала в кожний витвір, щоб він ожив, часточку своєї душі, не відчувала втоми, забувала про сон. У її картинах чарує око світ смарагдових, зелено-коричневих трав і дерев, соняшники в золотому сяйві славлять земне життя, горді ромашки випромінюють своє божественне світло. Віє спокоєм від морського пейзажу, сільського подвір'я… Здається, майстриня складає гімн усій природі: ось сюди дістатись би пошвидше, аби сил набралася душа.
Мріє вона про те, щоб у Летичеві відкрився художній салон, основою якого будуть її роботи, що вражають гармонією, довершеністю, навіюють відчуття вічності життя.
Валентина Захарівна Войтович подала на виставку 33 роботи: картини, картинки, вітальні листівки, доріжки, серветки. Рослинний орнамент дає великий простір для фантазії майстрині: дивишся на вишивки і здається, що запахли трави, сонце, квіти і почали поля, ліси і вся земля з тобою говорити. Вражають барвами великі круглі сервети, листяні вінки на яких передають настрій золотої осені, серветки з вишитими грибочками, суницями, маками, трояндами. Здається, що тканина дихає, бо поглинула частинку душі жіночої. Багато узорів скомпоновані і створені її власною уявою. Дивитися – не надивитися!
Вітальні листівки Валентини Захарівни – справжнє диво: ніжна вишивка на невеличкому клаптику тканини вкладена в білу паперову рамочку, а на звороті – текст вітання. Мені відомо, що Н.Х.Аверіна з Летичева таких листівок вишила понад сто (на жаль, з певних причин не могла подати витвори своїх рук на виставку). Принесли вони радості людям більше, ніж дорогі подарунки. Кажуть, що дарувати – добро примножувати.
Зовсім інші мотиви властиві Надії Миколаївні Розворі – в її рушниках, доріжках, серветках, захоплює багатство геометричного орнаменту, виконаного у традиційних українських кольорах – червоних і чорних. Техніка вишивки-хрестик - бездоганна. Кажуть, що лицьовий бік роботи – для людей, зворотний – для Бога. У витворах майстрині дивна рівновага барв та фігур, але перевага надається червоному, бо червоний – це життя, це радість і любов.
У червоно-чорних тонах вишиті і рушники Галини Петрівни Чекерди, Інни Валентинівни Бізюри та Валентини Ананіївни Балабась. Галину Петрівну всі знають як ділову жінку, а тут відкрилася ще одна сторона її захоплень – вишивання (на виставці – весільні рушники і картини). Інна Валентинівна працює вчителькою, у вільний час вишиває: полотно оживає калиною і дубовим листям, виноградом, трояндами, закарпатськими мотивами.
Валентина Ананіївна Балабась люб’язно надала аж 17 своїх робіт (скатертина, рушники, серветки, картинки, доріжки, дитяча сорочечка), кожна з яких несе в собі тепло її серця, щедрість душі і майстерність рук. Широка гама барв їй до вподоби, не виділяє окремо якогось кольору, бо навколишній світ людини, каже, у різних фарбах.
І вже після відкриття виставки, на третій день, священик замкової церкви о.Петро приніс вишиті ризи – святковий одяг для урочистих богослужінь. Вишивала його мама – Леськів Віра Степанівна, ніби сама веселка мережила тканину. То диво пречудове, що змушує завмирати серце, тішити душу, зачаровує своєю незрівнянною закодованою красою.
Творча праця вишивальниць складна, але безмежно прекрасна. Краса вишивки залежить від точності рахування хрестиків, терпіння вдивлятися у полотно, вміння покласти нитки так, щоб не втратили вони ні кольору, ні блиску.
«Чарівний світ вишивки» - так називається виставка. На неї ви потрапите, пройшовши зали, де виставлений український традиційний одяг подолян, і побачивши вишивки на грубому конопляному полотні. Порівняйте їх з нинішніми і зрозумійте, якого розквіту може досягти дбайливо збережене й розвинуте в наш час народне рукотворне мистецтво. Хоча вишивка нині – захоплення не з дешевих: потрібні якісна тканина, нитки різних кольорів і відтінків.
Ці вишивки чудові! Я відпочиваю біля них. Ймовірно, це те мистецтво, яке необхідне втомленій людині, щоб любити нашу непросту реальність.
Тож хай вам, Майстрині, доля красиво вишивається в житті!
Галина Медведчук
