Історично так склалося, що Україна завжди була великою дзвоновою державою. Споконвіків українці любили і берегли дзвони і не шкодували коштів на виготовлення нових. Велику кількість їх відливали а Україні наші вітчизняні майстри, і замовляли в Росії, купували за кордоном.
Дзвони... Почувши їх мелодійний спів, чи не хочеться вам, люди, прислухатись до його чарівної гармонії та спробувати і розгадати утаємничений зміст? Мелодії дзвонів лунали над кожним містом, над кожним селом, були окрасою свята, передавали голос віків, наш нерозривний зв'язок з минулим, його традиціями і звичаями. У дитинстві здавалося, що саме і завдяки дзвонам свято витало в повітрі, западало глибоко в душу, і особливо на Великдень під ті дзвони хотілося обійняти свою Землю... Кажуть, що через мелодію дзвонів сам Господь промовляє до людей. Мабуть, тому до них завжди ставилися з величезною шаною.
Запрошую вас заглянути в історію дзвонів і дзвонарства. А вона ж трагічна і повторює історію нашого народу. їх били І канчуками, виривали язики, позбавляли голосу, публічно неславили, скидали з дзвіниць, карали переливом. Але переливали зовсім не у дзвони, хоча зроблені вони із спеціального і дорогого металу, а в гільзи стрілецького озброєння, І артилерійські снаряди. Дзвонами торгували, частину їх було продано, частину вороги вивезли як трофеї. Велику кількість дзвонів приховало населення, закопало в землю або втопило в річках і болотах. Вони втрачені, бо ніхто не знає де їх шукати.
Дзвони з'явилися у ІV-ІХ століттях. Були вони кованими, невеличкими і звучали не мелодійно. їх робили із заліза чи міді, а пізніше до сплаву стали додавати срібло.
Історики не дають чіткої відповіді на питання, де і ким було виготовлено перші дзвони. А легенда каже, що походять вони із місцевості Кампан (Італія), де в Європі вперше почали виливати дзвони ("кампанел" в перекладі з італійської означає "дзвони"). Церковний дзвін і донині в богослужбовій літературі називають кампаном.
На Сході перші дзвони з'явилися у IX столітті. У 886 році як подарунок до Царгорода було привезено 12 дзвонів і розміщено у спеціальній вежі собору святої Софії. їх тоді багато хто не сприймав, бо дзвони вважалися характерною прикметою західної, латинської церкви. Проте у середині XII століття офіційно було дозволено мати дзвони й у східних храмах.
На Русі церковні дзвони зазвучали невдовзі після прийняття християнства, а значного поширення набули лише в XVI столітті. Стародавні дзвони були невеликі і важили від трьох до шести пудів.
Найдавніший в Україні дзвін, який зберігся донині, - Святоюрський, відлитий у Львові в 1341 році на честь перемоги луцького князя Любарта над польським королем. У Зимненському монастирі, що на Волині, є дзвін, відлитий 1566 року. Такі дзвони рідкісні, збереглося їх дуже мало. А в Луцькому музеї дзвонів, де їх понад 50, найдавніший датується 1639 роком. Дзвони здебільшого зовні непоказні. На них може бути невеликий орнамент, дата виготовлення. Лише на окремих є рельєфні зображення на релігійні мотиви. Коли піднятися на одну із замкових веж Луцького замку, то можна побачити ті дивовижні експонати: від найменшого дзвоника, що має довжину всього кілька сантиметрів, і призначався у давнину для поштової карети, до найбільшого церковного дзвона, який важить майже півтонни. Є тут дзвони з пожежної частини, залізничного вокзалу, річкової пристані, пошти і навіть невеличкий шкільний дзвоник. Пошук їх для музею триває.
Вчитаймося в історію церков хоча б одного повіту Подільської губернії, наприклад, Ушицького. Церква села Тинна мала 4 дзвони, у Тернаві було два старих дзвони 1747 і 1772 років, у Блещанівці - 4 дзвони, у Вихватнівцях -дзвін вагою 33 фунти. А в селі Студениця в церкві було аж 5 дзвонів. У експозиції Державного історико-культурного заповідника "Межибіж" є дзвін 1770 року виготовлення.
На Русі спочатку не мали спеціально призначеного для них місця в храмі й могли кріпитися і під склепінням арок над вхідними дверима, і посеред храму, на брамах. Із XIV століття з'являються дзвіниці у вигляді багатоярусної вежі, увінчаної круглою банею. У Києво-Печерській лаврі, наприклад, є три дзвіниці. Одна з них зветься Великою, або Головною. Творці цього архітектурного дива: зодчий Йо-ган-Горфрід Шедель і київський митрополит Рафаїл Заборовський. Цю дзвіницю народ називає "Шеделеве диво".
Дзвіниця - 8-гранна 4-ярусна вежа 96,5 м заввишки. її підмурок на 7 метрів заглиблено в землю. 32 колони мовби вписані у стіни і всі разом тягнуться у височінь. Як архітектурна споруда велика дзвіниця унікальна, і такою робить її один із винаходів Шеделя, а саме: звернення до кераміки. Капітелі, фризи, скульптурні прикраси - все керамічне. Виготовляли кераміку у лаврській цегельні за рецептом Шеделя, під його наглядом. Колись Й.Шедель писав про свою роботу: "Сия звонница в Киево-Печерской лавре трудом моим сделанная, каким образом по всей Руси и в Европе другой не обьіщется, и на вечность оная звонница стоять будет". Так і донині стоїть вона, диво-дзвіниця, над Лаврою, над Києвом лине її малиновий дзвін.
Унікальною пам'яткою архітектури в Росії є Ростовська дзвіниця, побудована за велінням ростовського митрополита Іона Сисойовича, цінителя і знавця дзвонів. При красою дзвіниці став великий в 2000 пудів дзвін "Сисой", вилитий майстром Флором Терентьєвим у 1688 році. Замовник назвав дзвін іменем батька. Язик дзвона важить майже 100 пудів. У часи митрополита Іона на дзвіниці розміщувалося 13 дзвонів. У різні періоди їм грозило знищення. Після поразки під Нарвою цар Петро І дав наказ їх зняти і використати на потреби армії. Але митрополит зумів відкупитися.
Історія повторилася у 1920-і роки, коли місцева влада вирішила здати дзвони на переплавку як "символ царизму". На щастя, директор музею Д.Ушаков добився прийому у наркома освіти А.Луначарського і вмовив його прибути у Ростов із групою вчених. Висновок авторитетної комісії був категоричний - дзвони ростовської дзвіниці є національним надбанням народу.
Дзвіниці були і при церквах Летичівщини. Так, у селі Вербка дерев'яна церква була збудована в 1867-1868 роках, а в 1870-71-му була прибудована дзвіниця (цієї церкви Покрови зараз немає); у селі Голосків церква св. Миколи була збудована у 1804-1814 рр. на місці церкви Воскресіння, кам'яна дзвіниця прибудована у 1834 році; у Гречинцях 1783 року була збудована церква св. Василя Вели кого, окремо стояли дві дзвіниці: одна збудована у 1783 р., а друга - у 1790 р. У 1891 році церкву підняли на кам'яний фундамент, замість старих дзвіниць збудували нову; у Летичеві церква св. Михаїла 1836 року була перебудована, а в 1869 році прибудували кам'яну дзвіницю; у селі Марківцях церкву збудували 1833 року, а кам'яну дзвіницю, прибудували в 1871 році; в Русанівцях нова церква була збудована у 1832-1837 рр. разом із дзвіницею; у Ставниці церква св. Дмитра збудована 1833 року з окремою дзвіницею, у 1877 році між церквою і дзвіницею вбудовано притвор; у Требухівцях церква св. Іоанна Богослова збудована у 1818 році на місці старої, окремо у 1840 році збудована 3-ярусна дзвіниця і т.д.
З давніх документів відомо, що найцінніші дзвони були оточені особливою увагою і турботою людей - їх оберігали, прагнули продовжити їхнє життя, використовували лише у певних випадках. На жаль, не відомо, скільки унікальних дзвонів загинуло в пожежах воєн середньовіччя, скільки їх знищили в Україні ревнителі російського православ'я, руйнуючи старовинні козацькі церкви та монастирі. У кінці 20-х років XX століття була створена спеціальна організація для заготівлі металевого брухту - Рудметалторг: під впливом адмінзаходів на зборах і мітингах трудящих, сесіях місцевих рад, у трудових колективах приймалися рішення про переплавлення дзвонів. Здача дзвонів на металобрухт - найстрашніше блюзнірство, зневаження святих символів. Із дзвонів навіть виливали погруддя вождів революції, виручені за продаж дзвонів кошти вносили у фонди розвитку авіації, тракторизації, культури, боротьби з голодом у 1922 році.
У 1927 році управління держприбутків Наркомфіну СРСР таємним листом до НКВД УРСР зобов'язало його забронювати всі дзвони держфонду республіки за Наркоматом закордонних справ для проведення розрахунків з іноземними державами. Правда, пізніше таке бронювання дзвонів за НКЗС на території України відпало, бо вирішено було зосередити його в Москві та інших містах РРФСР.
Про тодішню сутність радянської влади свідчить усна народна творчість.
Був Микола -дурачок -
Була булка - п'ятачок,
А як стали комісари,
То й висівки описали,
А як стали колективи,
З церкви дзвони полетіли.
Навіть російський критик-шовініст В.Бєлінський визнавав, що "... народна поезія Малоросії була дзеркалом її історичного життя". Світ навколо українців потопав у гріхах. Люди бачили це, але мовчали. Так вимагала система. Йшла боротьба з релігією, з історією, з духовністю. Руйнування церков і нищення дзвонів - лише одна з ланок довгого ланцюга подібних злочинів. У Меджибожі, наприклад, була розібрана Успенська церква XVI століття за розпорядженням голови РВК, у ній загинули фрески XVII століття.
Дзвони здавна були частиною народного життя: вони відбивали час, допомагали мандрівникові, що заблукав, знайти дорогу, сповіщали про пожежу, про появу ворога, проводжали воїнів та велично зустрічали переможців і т.д.
У Чорному Острові Подільської губернії був колись завод Юлія Олексійовича Островського, на якому виготовляли дзвони різної ваги, з сильним, приємним звучанням. Реклама цього заводу була на сторінках "Волинських єпархіальних відомостей" за 1913 рік. "Доброкачествен-ньій металль, правильний размер'ь колоколов'ь, сильньїй пріятньїй звуть, безукоризненная отделка, аккуратное исполнение заказовь, разсрочка платежа, долголетнее ручательство вь прочности коло колов'ь и доставка таковьіх за счет-ь завода...'. Вмів рекламувати, продавати і виготовляти, бо дзвін Ю.Ос-тровського був навіть на 2-й кустарній виставці Київського кустарного товариства у 1909 році. Саме на цьому заводі майстрами Василем у 1777 році й Василем Островським у 1780 році були відлиті дзвони для Сатанівського монастиря. У 16-17 століттях відомим був кам'янець-подільський відливник Адам Петрович. Для годинникового устаткування на вежі кам'янець-подільської ратуші два дзвони у 1753 році виготовив львівський майстер Федір Полянський.
Стародавній спосіб лиття дзвонів передавався з покоління в покоління. Якість дзвона залежить від співвідношення металу. Класичний варіант - це співвідношення міді й олова як 1:4. А найкращий звук дає той дзвін, який містить у собі всю таблицю хімічних елементів Менделєєва! А ще кажуть, щоб дзвін гарно звучав, треба пустити між люди якусь плітку, побрехеньку.
Спочатку будували піч для варіння міді й олова. Поруч викопували глибоку яму, де мали виливати виріб. На її рівному дні викладали з цегли конус й обмазували його товстим шаром глини. Спеціальним шаблоном, що обертався, глину вирівнювали, щоб надати внутрішній поверхні дзвона форму, задуману майстром. Цю глиняну споруду називали колись "болван". Він був усередині порожнім, і перед заливанням металу в ньому розпалювали вогонь, щоб нагріти його і зрівноважити різницю температур, коли у форму поллється метал, щоб "болван" не тріснув.
Поверхню "болвана" змащували салом і фарбували спеціальною фарбою, зробленою з попелу і мильної води чи пива. Після того знову густо змащували, щоб наступний шар глини не прилипав і легко відпадав із поверхні конуса. Потім на "болван" тонкими шарами наносили глиняну "сорочку" - модель тіла майбутнього дзвона. її також старанно вирівнювали спеціальними шаблонами і фарбували спеціальною фарбою.
Нарешті, глиняний дзвін був повністю готовий. І тоді виготовляли верхню частину форми - "кожух". Це розбірний зліпок моделі, що точно повторює всі її деталі. Тоді саму модель знімали з "болвана" і в утворену ємність виливали з печі рідкий метал. Кілька днів майстер чекав, коли остаточно застигне відливка. Потім готову відливку виймали, вибивали глину і цеглу, чистили, шліфували, вирівнювали поверхню, полірували. Віками набували знань, умінь, досвіду.
Майстрів часто підстерігали біди і невдачі - то розвалиться форма, то розплавлений метал прорве кожух чи трісне відливка, що остигає. Але найбільша трагедія, коли зовні красивий дзвін не звучав...
Гарно й образно про лиття дзвонів сказав відомий німецький поет Фрідріх Шіллер у своїй "Думі про дзвони" (переклад Миколи Лукаша):
Форма глиняна червона
В землю накріпко вросла,
Нумо, братці, лити дзвона,
Це робота непроста!
Треба поту, мук,
Треба добрих рук,
Треба розуму й уміння
Ще й небес благословення.
Сьогодні в Україні працює єдиний Нововолинський ливарний завод, де виливають дзвони і для найбільших наших святинь, і для маленьких церков, якщо не брати до уваги невеличких приватних майстерень у Києві та Дніпропетровську.
Кожен дзвін має свій голос, своєрідний і неповторний. Простий і чіткий звук - це сигнал, а величавий, повільний, піднесений - пов'язаний з героїкою і славою. Похоронний звучить із глибокими паузами, повільним затиханням, яке чергується з чіткими ударами в усі дзвони, викликає смуток. А ось найрадісніше звучить великодній передзвін. Недарма в народі говорили: "Радіє, як великодній дзвін". Поширення дзвонарського мистецтва у православ'ї перед усім пояснюється відсутністю інструментальної музики, є своєрідним жанром духовної культури. Українські майстри, які виготовляли дзвони, вважалися одними з най кращих у світі, їхні витвори мали неповторне звучання, а декор відзначався особливою витонченістю. Музиканти-дзвонарі протягом століть відточували своє мистецтво, передавали наступним поколінням.
Відповідно до вимог богослужінь розрізняють кілька видів дзвоніння. Ритмічне звучання в один дзвін називається благовіст. Коли почергово дзвонять кілька дзвонів, то це - передзвін. А тридзвін - це коли тричі дзвониться у різні дзвони з невеликими паузами. В найурочистіших моментах почергово лунають усі три дзвоніння - благовіст, передзвін і тридзвін. В Україні здавна існував звичай: на Великдень кожному бажаючому дозволялося піднятись на дзвіницю і випробувати себе у ролі дзвонаря. Мелодії дзвонів містять усе найдорожче для нас: релігію, родину, колиску, могилу, минуле, теперішнє і прийдешнє.
За радянських часів мовчали дзвони України, було знищено дзвонарське мистецтво. Сучасна наука дуже цікавиться ними. Вчені доводять, що церковний дзвін генерує велику кількість резонансних ультразвукових хвиль, очищаючи тим самим навколишній простір. На території Росії, України, Білорусі було колись 80 тисяч православних храмів із дзвіницями. Фактично вся держава перебувала під звуковим ковпаком церковних дзвонів.
Із праць професора О.Чижевського відомо, що міста, які мали багато храмів із дзвіницями, не знали епідемій. Річ у тому, що віруси в ультразвуковому діапазоні церковного дзвону просто гинуть. Це стосується всіх носіїв грипу, чуми, скарлатини, кору, тифу тощо.
Тож нехай над рідною землею линуть дзвони не печалі й смутку, а радості і торжества життя!
Галина Медведчук.
Провідний науковий співробітник
Державного історико-культурного заповідника "Межибіж".
