Важливим структурним компонентом весільного обряду, з якого починалося власне весілля, було дійство у домівках молодої і молодого - дівич-вечір, вінкоплетини, гільце. У молодої такий вечір відзначався особливою ліричністю, бо символізував її перехід не тільки у жіноцтво, а й в іншу родину, розлуку з рідною домівкою, подругами. Молодіжний вечір зафіксований на всій території України, але мав різні назви: дівич-вечір, вечорниці, вінки, вінкоплетини, деревце, друщини і т.п.
На вінкоплетини дівчина запрошувала своїх подруг та всіх дівчат (малих і великих) з вулиці, де жила, а то й з усього села. Також і тих молодиць, які вміли майстерно плести вінки. Приносили барвінок, кольоровий папір (в окремих селах по барвінок ходили до лісу разом із молодою), сідали навколо столу плести вінок молодій. Починали піснею:
Зачинається весілля,
А хто його зачинає,
Хай добро у хаті має.
Коли зробили вже багато кольорових квіточок, то просили благословення сплести молодій вінок:
-Пане старосто, благословіть нашій Марусі вінок починати плести.
-Хай Бог благословить!
-І другий раз!
-Хай Бог благословить!
-І в третій раз!
-Хай Бог благословить!
Співали:
Благослови, Боже,
І отець, і мати
Молодій Марусі
Вінок зачинати.
А вінку ж мій, вінку,
Хрещатий барвінку!
Не довго мені в тобі ходити.
Ще в суботу день цілий,
В неділю - тільки годинку,
А в понеділок вже зів'янеш.
Готовий вінок клали на хліб (форма кола), прив'язували до нього різнокольорові стрічки (бинди) і несли матері, щоб та приміряла дочці. Мати накладала молодій вінок на голову, а дівчата співали:
Чи вогонь горить,
чи то полум'я палає?
Чи на Марусі вінок-барвінок сіяє?
Не вогонь горить і не полум'я палає -
То на Марусі вінок-барвінок сіяє.
Вічнозелений барвінок символізував вічність кохання та шлюбу. Вінок молодої заборонялося приміряти дружкам чи іншим дівчатам. У цьому вінку молода з дружками ходила по селу просити на весілля. А в неділю на голову молодої одягали вельон, який у 40-х роках XX століття набув широкого розповсюдження. Вельон купували разом з віночком. Вінок був символічним знаком і магічним колом, яке оберігало голову дівчини й молодої від нечистої сили і злих духів.Після вінкоплетин приступали до прикрашання гільця. Ялинка-гільце повинно мати непарну кількість гіллячок. Його шукали і вирубували хлопці-буяри, а дівчата супроводжували їх піснями.
В дорогу, буяри, в дорогу,
Та рубайте ялину здорову,
Та рубайте ялину-деревце
Молодій Марусі на гільце.
Коли гільце було вже в хаті, то старша дружка просила дозволу у старости вити гільце. Староста благословляв, тоді дружка клала його на стіл, а брат (рідний чи двоюрідний, хрещений батько) стави на підставку чи в хлібину, коровай або спеціально спечений для цього калач. Співали:
Благослови Боже
І отець, І мати, Своєму дитяті
Гілечко ізвити
Найбільш поширеною була традиція, що першими його прикрашали молода або молодий. Старша дружка чи світилка подавала молодій чи молодому пучок ягід калини, колоски жита, барвінок, які прив'язувалися до верха гільця. Молода сідала за стіл, а дівчата нарізували кольорових стрічок, найбільше червоних і, зв'язавши різних докупи нитками, стоячи, чіпляли їх на гільце у супроводі пісень:
В долину, дівчата, в долину
По червону калину.
Червону калину ламати,
Молодій гілечко вбирати.
Ой, гільце, гільце,
Гільце-деревце
Бистрою рікою припливло,
В Марусі на столі зацвіло.
У багатьох селах Поділля робили й по-іншому : «квітку» на вершечок гільця чіпляли разом наречені тоді, коли молодий тоді, коли приходив до молодої запрошувати на весілля. Гільце під час весільних походів ніс боярин і впродовж усього шляху повинен був з ним підтанцьовувати.
Гільце ізвили - можна й вечеряти.
Вже бо ми гільце ізвили,
Ще ж бо ми горілочки не пили,
Ґви на Бога гляньте,
Нам горілки дайте.
Ой, дружбонько- серце!
Викупи в нас гільце.
Як не викупиш - продамо,
А тобі сорому завдамо.
Не за вуелику плату-
За горілочки кварту.
Занесемо до шинкарки
За горілки півкварти.
Ой, матінко - серце,
Викупи в нас гільце,
Дай горілки з перцем,
Хоч з перцем не з перцем,
Аби з щирим серцем.
Дружба гільце викуповував і всі присутні сідали вечеряти. Гільце - це символ розквітлого молодого життя, символ дерева життя, воно святе, як і коровай, має магічну силу приносити щастя, відвертати зло, всяку зловорожу силу.
Вечеряючи, гості співали. Пісні були в основному невеселими, бо дівчина прощалася з дівоцтвом.
Дівчата, дівчата,
І я нині з вами,
Останню вечерю
Вечеряю з вами.
Останню вечерю
Останній разочок,
Бо більше не вийду
В вишневий садочок.
Бо більше не вийду
У сад зелененький, Бо
за мною вийде
Мій муж молоденький.
Часто молода та її мати плакали, «щоб виплакати все зле і лихе».
Важливою складовою дівич-вечора був колись обмін подарунками. Молодий з буярами приносив молодій чоботи і хустку, а натомість одержував шлюбну сорочку. Чоботи наречена тут же взувала. «Як перший чобіт взує з цукерками - веселою буде, як з грішми - заможною».
Всі обряди дівич-вечора створювали ту психологічну атмосферу, яка допомагала майбутньому подружжю зрозуміти всю серйозність переходу в інший статус.
На весілля родину запрошували молода з дружками, молодий з буярами. У суботу ранком дружки йшли до молодої з хлібом. їх садили за стіл, давали сніданок. Мати одягала доні віночок з биндами: «Щаслива будь, дочко, у весільному віночку», тримала ікону, а батько - хліб. Молода кланялась батькам, цілувала їх у руку, а також ікону і хліб.
Благослови, Боже,
І отець, і мати,
Своєму дитяті
На село вирушати. (І так тричі)
Виряджаючи, мати кропила молоду свяченою водою й обсипала житом, жінки при цьому співали:
Мати дочку рядила,
Місяцем обгородила,
Зорею вперезала,
На село виряджала.
Дружки несли з собою повні хустки калачів і роздавали тим, кого запрошували на весілля. Родичі швиденько розламували калач і куштували - «щоб молоді не старілися». Хреще¬них батьків і близьких родичів просили з калачем і хусткою. Запрошуючи на весілля, обов'язково заходили до хати, щоб не казали люди: «Просили на дорозі, щоб не були на порозі». Молода в хаті вклонялась, цілувала всіх і говорила: «Просили мама, просили тато і я вас прошу на хліб, сіль і на весілля». Якщо були в сім'ї дівчата, то запрошувались за дружок, а хлопці - за буярів. Дружок біля молодої ставало все більше. Йдучи селом, вони співали:
Ой що це за село,
Що в ньому весело?
ругом нього деревина,
Всередині цвіт-калина.
А в городі зілля -
Просимо на весілля.
По селі ми ходили (2)
На весілля просили
Старого й малого,
Ще й Бога святого.
На вулиці лунала весільна піснярі вибігали з хат діти й дорослі зі словами: «Молода йде! Молода йде!»
Ой, на горі жито,
А в долині просо,
Молода Марусенька
На весілля просить,
Вузькими вуличками
Зі своїми дружечками.
Коли смеркало, співали:
Світи, зірко, з неба,
Бо нам цього треба,
Бо завтра неділя -
Просимо на весілля.
Замітайте двори, Застеляйте столи Вишитими рушниками, Бо йде молода з дружками.
Місяцю на ріженьку,
Світи нам доріженьку,
Щоб ми не зблудили,
Віночок не згубили.
Віночка з биндочками,
А молоду з дружечками.
І в кінці йшли просити на весілля молодого. Біля двору співали:
За городом м'ята,
На городі м'ята.
Ходили, питали,
Де молодого хата.
Виходила мати молодого з хлібом і просила до хати. В хаті дружки співали:
Добрий вечір тому,
Хто у цьому домі!
Старому й малому,
Богові святому.
Крапни, дощику, з неба,
Бо нам тебе треба,
На запашнеє зілля.
Просимо на весілля!
Молода клала на стіл калач, вклонялася батькам і гостям: «Просили мама і тато та я прошу вас усіх з весілля на весілля. Тата за тата, маму за маму, а Миколу за чоловіка не на рік, не на два, а на цілий вік». Молоду з дружками садили за стіл вечеряти. Співали:
Ой були ми в свекрушечки, їли ми пампушечки,
Пили мед-горілку За Марусю-дівку.
Ой спасибі, свекрушечко,
За ґречну вечерю,
Що я в тебе вечеряла
З дружечками.
Що я в тебе вечеряла
З дружечками
То срібними, то мідними
Ложечками.
Як виходили з-за столу, жартуючи, співали:
Ой були ми в молодого,
Не давали нам нічого,
Не давали нам їсти,
Не сказали нам сісти.
Молоду з дружками завертали знову за стіл і пригощали. Додому поверталися з тими ж піснями, що співали по дорозі раніше.
Чекали, поки прийде молодий з буярами просити на весілля. Гості молодого на подвір'ї співали:
Тут з пави пір'я впало,
Тут наше військо стало,
Тут нашим коням паша,
Бо вже Маруся наша.
Всіх просили за стіл. Молодий і молода чіпляли «квітку» на вершечок гільця. Молодий за стіл не сідав, а стояв збоку мовчки. Теща вмовляла його випити чарку горілки і повечеряти. Після вечері вся молодь, подякувавши весільним батькам, - молодій та молодому, розходились по домівках.
Зауважу щодо одягу. Раніше, просячи на весілля, молода одягала традиційний народний стрій: вишиту сорочку, святкову обгортку чи спідницю, вінок з квітів, з якого спускалися на спину кольорові стрічки, пізніше - просто білу блузку і темну спідницю або пошиту для цього сукню. Хоча і сьогодні в багатьох селах Західного Поділля одягають також народну ношу, яку зберегли старші люди «як пам'ять». Можна побачити й таке: молода ходить просити на весілля одягнена у штани, але в віночку. Це взагалі неповага до традицій і до самих себе. Робимо себе клоунами, але ж є батьки, є родичі. Розказуймо молодим нащадкам, як правильно має бути, і тим самим поважаймо себе.
Лауреат обласних премій ім. Т.Шевченка і К.Широцького.
