Василя та Маланки

За народною традицією 13 січня святкується Щедрий Вечір. За християнським календарем — це день преподобної Мелани. Це залишок стародавнього дохристиянського звичаю.Церква повністю не заборонила поганські звичаї, тому у народній традиції ці обидва свята об'єдналися і тепер святкуємо Щедрий вечір, або свято Меланки.

1.Стародавні легенди свідчать, що окрім сина, у всеєдиного Лада, вірного побратима бога Місяця, була ще донька, яку всі називали Миланкою, бо вона була така мила й чарівна.

Одного разу коли князь-Місяць був на полюванні, лютий змій викрав із срібного терема Миланку й запроторив у підземне царство. Визволив її славний богатир Безпальчик-Васильчик і з нею одружився. Ось чому на Щедрий Вечір ще святкують Василя, у жертву приносять свиню, яка вважається місячною твариною, а Васильчик став покровителем цих тварин. Тому, за народними звичаями, на Меланку готували свинячі нутрощі, по них ворожили, який буде врожай, а з свинячих ніжок варили "дриглю", щоб у людей не боліли ноги. Вшановували Меланку-Миланку за якомога багатшими столами, бо то є продовження Щедрого Вечора з усіма його добрими богами і душами предків.

2. До пізнання віри Христової наші люди вірили у Прабога-вседержителя. Він мав чотири сини і п'яту дочку. Донька його-це наша мати земля, яку звали Ладою. Чотири сини звалися: перший -Ад-Гад (змій- володар пекла), другий син-Яр-Ярило святий Юр; третій -Рай, з якого потім зробили Івана; четвертий, наймолодший,Лад або Мир, з якого зробили Дмитра. Саме сонце звали Святовидом і зображали його як лицаря-богатиря у золотім шоломі і з сімома мечами коло боку. А донька-земля Лада мала двоє діточок: сина на ім'я Радо-Князь-місяць та доньку Весну-Маяну, що її потім почали звати Милана або Миланка. А звали її так тому, що цілому світу була вона мила, бо цей світ квітами і зеленим листом уквітчала. А тому, що лихий змій всім чинив зло, то він заповзявся Маланку- сестру Місяця та в своє підземне царство запроторити. Він її таки нарешті вкрав, у той час, як її брат- Місяць був на полюванні. Але у змія її знову вкрав перший брат Безсильчик-Васильчик і з нею одружився. Отож, святкування Маланки мало символізувати весну, що вирвалася з неволі.

Зранку починали готувати обрядову кутю — щедру. На відміну від багатої, її можна було заправляти скороминою (салом або вишкварками). Як і на Святвечір, кутю також ставили на покуть, куди було покладене кубельце з сіна. Власне, у нього й ставили горщик із кутею, прикривши хлібом та дрібком солі. По закінченні свят частину сіна віддавали тваринам, а решту тримали для кубел, де мали нестися кури чи висиджуватися курчата. Поруч ставили солом 'яного «дідуха». Виготовляли його з першого або останнього зажинкового снопа. Пучки соломи ув'язували в пишний вінок, знизу солому розділяли на три купки — ніжки. Кожний прикрашав «дідуха» по-своєму: хто обплітав кольоровими стрічками, хто уквітчував засушеними квітами тощо. Такий «дідух» був своєрідним талісманом, оберегом усього роду — дух дідів. У кожній родині поіменно знали й шанували всіх пращурів аж до сьомого коліна. Вважалося, що душі предків допомагають родині у господарській діяльності, оберігають від пожеж, зберігають у родині лад та спокій. Тому в давнину кілька разів на рік улаштовували сімейну вечерю, на яку запрошували душі померлих родичів. Від Різдва «дідух» стояв на покуті протягом тижня. Опівночі, напередодні Василя, його виносили з хати. У цей час душі предків начебто залишають родину і прямують до свого останнього пристановища. Одну частину «дідуха» спалювали, сповіщаючи цим про народження нового року. З іншої—робили перевесла, якими обв 'язували садові дерева, щоб наступного літа рясно вродили.
Крім куті, господині пекли млинці із салом, пироги, готували вареники з сиром, щоб обдаровувати щедрувальників та посівальників.

З вечора до півночі щедрувальники обходили оселі: спочатку дітлашня, потім молодь. Парубки в цей час водили «Меланку», тобто перевдягненого в жіноче вбрання жартівника. «Мелан-ка» сама не ходила, у неї був свій супровід: «орач» із чепігами від плуга, «сівач» із сівнею через плечі, «дід» із гарапником, «ведмідь», «коза», «журавель», «циган» з «циганкою», «чорт». Ватага ходила по селу із жартами й сміхом. «Циганка» чіплялася до перехожих із ворожінням, «циган» коні міняв, «ведмідь» танцював, «коза» грала на скрипці, «журавель» — найвищий парубок — бив у бубон. Дозвіл щедрувати парубки запитували піснею під вікном:
Ой, господар-господарочку,
пусти в хату Меланочку. Меланочка чисто ходить,
нічого в хаті не пошкодить. Як пошкодить, так помиє,
їсти зварить та й накриє. Добрий вечір!
Водили «Меланку» й дівчата. Вибирали найкращу дівчину й одягали «нареченою» — вінок, стрічки, багато намиста. Друга дівчина вбиралася за молодого, що звався Василем. Усі дівчата були дружками. Дівчата з «Василем та Мелан кою» до хати не заходили — щедрували під вікном. Господарі віддячували щедрувальникам, іноді давали гроші — «Меланці на вінок». Опівночі, за народним повір 'ям, «Меланка» мала одружитися з «Василем». Цьому святому церква відвела перший день нового року. Тож шлюб Меланки і Василя символізував перший його крок, упевнений і веселий.
Хоч дівчата й самі з «Меланкою» ходили, і парубочу «Меланку» частували вечерею, утім, знаходили час поворожити. Зазвичай вони збиралися в хаті самотньої жінки. Приготування до ворож-вечора починалися заздалегідь. Ще 7грудня, у день великомучениці Катерини, до схід сонця йшла кожна дівчина в садок і зрізувала гілочку вишні, ставила її у воду й чекала свята Меланки. Якщо до Меланки вишня зацвіте — добрий знак, бо й доля дівоча цвістиме. Засохне гілочка без цвіту — погана ознака.
На Меланку до схід сонця йшли дівчата до криниці, щоб набрати «непочатої» води. У роті приносили воду до тієї хати, де ввечері збиралися ворожити, вчиняли на ній тісто та випікали балабуш-ки, які повинні були визначити їхню долю.
Кожній дівчині цікаво було дізнатися, чи вийде вона заміж наступного року, яким буде її майбутній чоловік або наречений, яке в нього буде ім 'я та яка вдача. Отже, дівочі ворожіння заслуговують на особливу увагу.