Мати-водиця - всьому цариця!

«Вода! Ти найбільше в світі...багатство...»

Скільки нашої пам'яті на землі, людина завжди тяглася до річки, до озерця, до джерела. Не було ще ні копанок, ні колодязів, ні цибатих журавлів над криницями, а наш предок пив воду, пив просто з джерела, просто з річок і озер, зі ще безіменних Бугу, Бужка, Росі, Дніпра... Черпав ту воду долонями, пригорщами, розгор­тав руками осоки й очерети, припадав устами до чистого пле­са, до прозорого, мов кришталь, джерела, вгамовував спрагу і брав силу.

У чистій воді Бугу та його сестер люди прали визолене, вибілене на сонці чи морозі полотно та білизну, в річках купалися, на водопоях напували худобу. Чи хто-небудь замислювався над тим, що ж таке вода? І що було б, якби на землі зникла вода?

Ще первісна людина запримітила, що вода приносить їй і природі велике добро, бо робить землю родючою. Наші предки ніколи не випускали якусь нечисть у воду, як зустрічаємо це частенько тепер. Взагалі колись люди розумілися на вод, знали, що яка означає, що від чого стається з водою, як можна лікуватися нею. Не раз чула від старих людей різні повір'я про воду. Наприклад, не пий з розбитої чи надщербленої чашки води, бо буде розлука, суперечка; не став повні відра на долівці - буде у хаті сварка; на першу купіль бери ту воду, що тече (не з криниці, не з ставка), рухається - буде рухатися і доля; якщо йде дощ, вода з даху має стікати в землю, якщо на паркан чи іншу перепону, то може не вестися худоба; жінка нечиста (коли місячні) чи в брудній одежі не повинна йти до криниці по воду; як упаде дитина з колиски і вда­риться, то те місце на долівці заливали водою, «щоб не вадило»; як вилупляться гусенята чи каче­нята, то «щоб здорові росли», гніздо і шкаралупи виносили на воду; воду ставлять на вікні, коли в хаті покійник - для душі, котра прилетить і «буде їсти й пити»; плювати у воду - великий гріх, хто це робить, того буде боліти голо ва. У народі кажуть, що після свята Іллі (2 серпня) вже не можна купатися. Що коїться з водою?

Воду подоляни дуже шанували, вважали її святою. Ще й нині можна бачити, що старі люди п'ють воду з непокритою головою, а перед тим хрестяться. У тому, що у цілющі кринички кидають монети, дослідники вбачають відгомін давніх жертв воді.

Особливу цілющу силу припису вали свяченій воді - йорданській і стрітенській. Свято Йордану (Во­дохрещі) відбувалося колись обов'язково вночі, а саме освячення води закінчувалося до сходу сонця. Вирубували в льоду великий хрест, витягали і ставили його, обливали водою, щоб примерз, фарбували буряковим квасом. Сюди й приходили люди святити воду. Після церковної відправи вода освячувалася опусканням срібного хреста та вогнем-свічками. Вірили, що вода стала цілющою і чарівною, пили її «на здоров'я».

Свячену воду приносили додому, всі члени родини пили її, промивали нею очі, щоб добре бачити, вуха, щоб добре чути, лоб, щоб розумним бути, груди, шию, руки, щоб здоровим, як вода, було все тіло. Кропили водою хату, хліви, стайні, обори, кошари - все обійстя, частину наливали в пляш­ку і зберігали цілий рік.

На Поділлі, скроплюючи обійстя, господар примовляв: «Свята вода вас омиває, окроплює на добре здоров'я, на збільшення стайні і обори, кошари, хліва». А господи­ня додавала: «Усе зле, лихе, не­чисте, вийди відсіля!»

При скропленні хати: «Омийся водою, окропися, охрестися на здоров'я людям, на хвалу Богові...» При освячені пасіки: «Бджілки, ви мухи Божі, кроплю вас, хрещу вас на рої, на віск, на мед! Щоб е обійсті сідали, мед збирали і добре зимували!».

Стрітенська (освячена на Стрітення) вода вважалася також цілющою: нею натирали на. тіл хворі місця, давали пити від «пристріту» або хвороб, викликаних «поганими очима»; кропили воя­ків, що йшли на війну, чумак перед дорогою у Крим по сіль, лили у пійло коровам після отелення; окроплювали худобу під час першого вигону на пасовисько.

Крім свяченої, вважали дуже велику цілющу силу мали «непочата вода» і вода «Єлена». Непочатою називають ту воду, яку беруть щоранку першою з ріки, криниці до сходу сонця; той, хто несе її, зустрівшись з кимсь, не повинен сказати жодного слова, бо вода втратить свою цілющу силу і не дасть ніякої користі. Особливо корисно купати в такій воді хворих дітей.

Вода «Єлена» названа за ім'ям своєї винахідниці. її також треба набирати зранку першим натще серце, не говорити до зустрічних людей. Той, хто вживає цю воду, повинен обов'язково сказати такі слова: «Вода Єлено! Очищаєш луги і береги - очисть мене від усього злого: болісти і слабости». «Єлена» допомагала «від пристрі ту», «од підвію вихра», «від ку рочки». Бажаючі користуватися цими водами повинні обов'яз­ково знати примовляння. Замов­ляючи зубний біль, наприклад, кажуть: «Добривечір тобі, водице-арднице! Очищаєш гори, каміння, креміння, траву, мурави, очисть же мене, хрещеного, породженого від усього злого. Ти мор перетинаєш, джерела набиваєш криниці наповняєш, наповни х мене щастям і здоров'ям».

Якщо вкусила гадюка і на том} місці з'явився опух, то брали «не почату» воду, кидали в неї 7 прут'и і казали замовляння: «Ганно Ганнуську, ти вкусилась в ногу впустилась; їдь до серця, а з серця

- в кишки, з кишок - в кров, з кров

- в кість, з кості - в шкуру, з шкур вон вийдуть». Тоді водою обливали укушене місце і давали її пити (Летичівський повіт).

Щоб вивести «волос», брали кілька порожніх житніх колосків зв'язували у пучок, поливали теплою «непочатою» водою і, прикладаючи до хворого місця, промов ляли: «Волос, волосі Вийди нг колос». Вірили, що після цього волос вийде з хворого місця і об мотається кругом колосся (Лети чівський повіт).

Замовляння і заклинання - це шар нашої культури, найбільш потаємний, хоч дуже цікавий Дослідники нарікають на те, я* важко збирати замовляння та закликання, бо неохоче інформа тори повідомляють тексти і описують дії, які їх супроводжують.

Вода є символом розмноження і парування, бо постійно супроводить закохані пари, починаючи від йорданського умивання і великоднього обливання (на другий день Великодня хлопці обливали дівчат водою) та літніх ігрищ біля води (у день Івана Купала дівчата сідали біля води і плели вінки, які надвечір пускали на воду й ворожили на них - хто коли і з ким побереться; дівчата і хлопці друж­но й весело обливалися водою, купалися, скакали через вогонь, який мав зігріти й очистити життя молодої пари) і до весільного акту кроплення свяченою водою молодих при виряджанні до шлюбу, до двору свекрухи або вмивання молодих після «комори» (у понеділок рано старший боярин брав мис ку з водою і рушник тай ішов умива ти молодих після спільної ночі).

На східному Поділлі баба-повитуха чистенькою ганчіркою, змоченою у свяченій воді, витирала новонародженій дитині очі, ротик, «щоб добре бачив і говорив», ручки - «щоб майстрував», ніжки -« щоб добре ходив», головку - «щоб розумний був і не хворів». А при важких пологах на Вінниччині «непочату» воду приносила баба-повитуха, йшла по неї до схід сонця, набирала чоловічим чобо­том і виливала її на долівку в кімнаті, де лежала породілля.

Колись на другий день хрестин (на «похрестини») відбувався очисний обряд «зливки». Вранці до схід сонця повитуха набирала в річці чи криниці непочатої води, вкидала у воду вербові гілки, овес і зливала цю воду на руки по­роділлі. Потім породілля, стоячи босими ногами на сокирі - якщо народився хлопчик, і на гребені -як була дівчинка, зливала на руки бабі. Очисну силу води підсилю­вало замовляння: «Як верба росте швидко, щоб так і дитина росла швиденько, як заліза ніхто не вкусить, щоб так і породіллі, і дитини ніхто не спокусив». Після ритуального обливання, на знак очищення жінки після пологів, баба-повитуха вела її на покуть і садовила на кожусі. Лише тоді дозволялось заходити чоловікам.

Шанували наші предки річки, став­ки, якими користувались, шанува­ли кринички, безодні, організову­вали щорічно «шестя» до них зі співами, іграми, замовляннями з різним зіллям і свяченою водою. З особливою увагою та шаною ставилися подоляни до глибоких джерел, що постійно били з-під землі, а деякі мали «цілющу воду», що лікувала від хвороб. З любов'ю оберігалися і маленькі джерела-кринички.

Окремо треба сказати слово про сільські криниці, які в народних віруваннях були символом здоро­в'я, сили, багатства, родючості, чистоти, а для молоді - символом дівочої краси, вірності, а також розлуки, суму, жалю. Подоляни надзвичайно шанували криниці, обсаджували їх вербами, квітами, кілька разів на рік освячували їх. Знали колись багато прикмет, за якими безпомилково могли визначити місце, де близько вода, щоб там викопати криницю. Брали, наприклад, склянку води і ставили у тиху погоду на землю. Через деякий час вода починала колива­тися. Якщо хвильки в склянці дрібні, переставляли її на інше місце. І так доти, поки не знаходили місце, де коливання найбільші. Там і копали. Шукали воду також там, де росте підбіл; втикали в землю пагін ліщини: якщо прихилиться за ніч до землі, то там є близько вода, а коли стоїть прямо, то вода глибоко; стелили увечері на землю овечу шкіру вовною до землі, клали на неї яйце і накри­вали новим череп'яним горщиком: якщо до ранку на яйці під гор­щиком є роса, то вода близько, а якщо немає роси, то дуже глибоко. Копали криниці толокою, але бу­ли майстри, які керували роботою. Український мандрівник і поет к. XVII - поч. XVIII ст. Кл.Зіновіїв, чий рукописний збірник «Вірші. Приповісті посполиті» є своєрідною енциклопедією українського життя того часу, у вірші «Про тих, що копають колодязі глибокі...», писав:

Немалу відвагу ті, зокрема, з'являють.

Що глибокі криниці для людей копають.

Сажнів іноді, бува, двадцятьдоведеться,

В місці іншому усіх тридцять набереться.

Де вже там, о Господи, страху не зазнати.

Коли трапиться таку глибину копати.

Облицьовували яму в основному кам'яною кладкою. Воду витягува­ли за допомогою різних пристроїв: ручних гачків, «журавлів», корб (ко­ловоротів). Над криницями зводи­ли різних форм дашки, покриті гонтою, черепицею чи бляхою.

Традиційно криниця була міс­цем, де ділилися новинами жінки, що зійшлися по воду. Коли вибігала котра з подвір'я з порожніми відрами, то хоч як би поспішала, а призупиниться, почекає, доки пройде подорожній і, навпаки, - швиденько перейде шлях з повними відрами, щоб щастило в дорозі. Коли ж просили напитися, то подасть, мовлячи: «Пийте на здоров'я!».

Кажуть, що найбільша благодать у воді з криниці при церкві чи ха­ті, де живуть добрі душею люди. Кажуть, що вода чує. Наука дове­ла, що вода зафіксовує інформацію. Очевидно, правильним був зви­чай, що біля криниці, біля води не можна злословити, брехати. Біду приносить вода, біля якої постійно сваряться, б'ються, плачуть. А відзнята у воді радість приносить радість.

То що коїться з водою після свята Іллі? Вважалося, що вода стає мертвою, бо гасяться на небі свіч­ки тих, хто має вмерти. Вода ті свічки погашені в себе вбирає (у серпні справді посилюється зоре­пад). І якщо купатися у тій воді, то сила з людини буде спадати, від тої води, як тіло без душі буде ходити, - є таке пояснення у старожилів.

Наука пояснює, що «...вода двічі на рік змінює свою полярність на супротивну. Перший раз в період зимового сонцевороту, другий раз - у період літнього». На Водохреща і на Купала. Полярність, яку має вода в період від Водохреща до Купала, позитивно впливає на зародження рослинності у навко­лишній природі. В народній прик­меті зазначається, що після свята Петра і Павла дерева припиняють ріст, а після Іллі вода навіть шкідлива для купання, вважається мало сприятливою для життєдіяльності. Тобто, умовно можна означити, що перша вода є живою, а друга - неживою.

Вода вже була з початку світу. Про це йдеться у народних казках і легендах. Ідею первісності води містить і «Біблія»: «Спочатку була... темрява над безоднею і Дух Божий ширяв над водою...». Тому вода дуже шанувалася, вона свята. Благословляючи молодих на нове життя в день весілля, казали і кажуть: «Будьте багаті, як земля, а здорові, як вода!».

Земна вода поєднана з небесною, тому, умилостивляючи земну, будемо мати й небесну, цебто дощ ...», зазначав митрополит Іларіон (І.Огієнко). Збірником небесних вод вважалися хмари.

Іди, іди, дощику, зварю тобі борщику в полив'янім горщику,

мені каша, тобі борщ, щоб ішов великий дощ!

Аби перестав:

Вийди, вийди, сонечко, на дідове полечко,

на бабине зіллячко, на наше подвір'ячко!

Сьогодні це дитячі співанки, але зміст їх взятий з вірувань наших далеких пращурів. Чи не були це магічні дії: накликання чи відвер­нення дощу?

Пошана до води рятує від посухи. Різні обливання водою - це вик лик дощу. Дощ у день весілля (шлю­бу) - добра ознака, що подружжя буде жити щасливо.

Під час страшної посухи колись подоляни виконували такий ма­гічний обряд: збиралися сім удовиць, запрягалися у воза, на якому стояла семивідерна бочка. Везли того воза від криниці до криниці - так об'їхати треба було сім криниць. З кожної одна вдовиця мусила взяти відро води і вилити в діжку. Ту воду везли до могили вішальника, кілком про­бивали в могилі дірку і через неї виливали всю воду. За легендою душу вішальника чорти затягнуть у пекло, кинуть у бочку, де кипить смола, на віки вічні. Він злиться і кричить: «Мене пече, мене сушить, нехай же і вас пече, не майте і ви води. Нехай висохнуть трави і ліси, нехай висохне ваше поле, вся худоба згине!». Тобто вішальник насилає на землю посуху і спеку, тому саме в таку могилу вливали воду. До трьох діб мав піти дощ.

Як і вода, цілющу силу має також роса. За стародавніми віруван­нями, весняну росу випускав свя­тий Юрій, відімкнувши небо ключа­ми. У день св. Юрія селяни ще до схід сонця збирали росу, хворі промивали нею очі, дівчата вми­валися - «на красу», старші люди мочили голову - «щоб не боліла», господині кропили домашню пти­цю - «щоб курчата плодилися».

Цілющою, всеочищаючою вважалася роса в ніч на Івана Купала. Ходили по ній босоніж, «щоб ноги не боліли», качалися, збирали у пляшечки, оббризкували нею один одного.

Мабуть звідси пішло висловлювання, яке бажаємо ювілярам: «З роси та з води!».

«Очищувальну і цілющу силу, як і вода, здавна мають сльози - в них найсильніше очищуються провини людини. Плакати за свої провини - це дуже стара загально людська звичка» (І.Огієнко)».

Ось які вислови зі словом «вода» чуємо часто між людьми:

«втопити в ложці води» - погу­бити когось, скривдити;

«як вода змила» - зникнути без­слідно;

«як з води йде» - ведеться добре;

«за холодну воду не береться»

- не робити нічого; «набрати в рот води» - мов­чати;

«з личка хоч води напийся» -гарна;

«воду каламутити» - сваритися.

Отже, вода - Праматір всього живого, яка зродила світ і є кро в'ю землі, всеплодючою силою.

«Мати-водиця - всьому цариця»,- каже народна мудрість.

А чи звертаємося ми тепер до тієї мудрості? Здавалось би тоді, коли люди жили серед квітучої і не поруйнованої природи, коли мали чисту воду і чисте повітря, могли б собі безпечно попльо­вувати і на воду, і на інші дари землі, адже всього було вдосталь. А вони схилялися перед приро­дою, благословляли її і шанували. Шануймо і ми: і воду, і мудрість предків наших.

 

Галина Медведчук.

Провідний науковий співробітник Державного історико-краєзнавчого заповідника «Межибіж».