Що таке люлька для козака? Люлька була оберегом, талісманом: вона зігрівала, у буквальному значенні цього слова, в походах; в ідвертала увагу від тяжких думок, навіювала приємні спогади. "Запалимо, браття, люльки, щоб дома не журилися", - зітхали ті, що були далеко від дому, на чужині. Розповідають, що тютюн та люльку придумав не хто інший, як сам чорт, щоб самітник, який мешкав у степу, не накоїв з нудьги і туги чогось злого.
"Хто не курить люльки і не нюхає табаки, той не вартий і собаки", - жартували з нудьгарів, які не переносили тютюнового диму і блукали подалі від курців. "Без люльки, як без жінки", -зітхали завзяті "люлькарі". Були серед козаків і такі, які заради доброї затяжки могли знехтувати і сім'єю. Якщо сам Сагайдачний "поміняв жінку на тютюн та люльку, необачний", то що казати про рядових козаків. Пригадуєте пісню "Ой; на горі та женці жнуть": "Мені з жінкою не возиться; а тютюн та люлька козаку в дорозі знадобиться.
Серед молодих люлька була ознакою молодечості та сили, серед зрілих лицарів - символом розсудливості й авторитету, для старших же січовиків - прикметою досвіду й мудрості. Кожний мав, звичайно, свою особисту люльку. Часто-густо був сам собі майстром-люлькарем. Вирізання з липи, клена, вишні, груші простої люльки не потребувало якогось особливого таланту і не займало багато часу. Похідні люльки робили більше гладенькими, без візерунків, щоб менше бруднилися. Були ще й глиняні люльки, які називалися "черепульками" (від "черепка"). їх уже ліпили й випалювали гончарі. В основному вони виготовлялись з жовтої глини, з поливою або без неї; були також люльки з чорної задимленої кераміки, як і посуд.
При виготовленні люльок гончарі використовували традиційні форми народного посуду і притаманний йому декор. Можна зробити висновок, що в гончарному ремеслі виробництво глиняних люльок не виділялось окремо, а гончарі, як заведено було здавна, ліпили і випалювали все: посуд, іграшки, люльки.
Козак вічно з люлькою в зубах. Під час відпочинку запорозькі козаки полюбляли, лежачи на животі, побалакати, послухати розповіді інших, тримаючи в зубах коротенькі люлечки-"носогрійки" або люльки-"бурульки" (від татарського слова "бурун", що означає "ніс"). Крім того, побутували ще люльки "обчеські" ("обчиські") - колективні, дуже великі, всипані намистом, коштовним камінням, вицяцькувані різними бляшками. Це були своєрідні "люльки миру", що допомагали козакам вирішувати спірні питання, їх курило, передаючи по колу від одного козака до іншого, ціле товариство або зібрання. Дим мирив, єднав козаків. Іноді на них були написи на зразок: "Козацька люлька - добра думка".
Старі козаки, уникаючи затрати часу біля люльки, нюхали ріжки з тютюном: "Поки її наложиш, поки її запалиш, поки її накриєш та поки її насмокчешся, єретичної душі, а то смик-дьорг! Утер носа та й готов!,.". Дехто користувався і тим, і іншим: "Люлька душу услаждає, а ріжок мозок прочищає".
Чим же набивали люльки у старовину? "Коли ти курець, май свою люльку й тютюнець", -казали в народі. Тютюн був дорогий, бо завозили його з Туреччини, то йшлося про різноманітні додатки: материнку, чебрець, любисток, полин, м'яту - всі пахощі степу були в тому тютюні. Тільки на початку 18 століття за Петра І на підвладних Росії землях було знято заборону на куріння. За його наказом біля Охтирки (тепер Сумської області) було закладено першу казенну плантацію тютюну. А пізніше невибагливі сорти його стали садити і біля хат. Присівши під тином на колоді, сільські дядьки з пожовклими вусами любили посперечатися проте, чий самосад міцніший.
Курці з досвідом мали по декілька люльок. Відомі "святкові" люльки, якими користувалися дома під час недільного дозвілля, у свята. Такі люльки виготовлялися майстрами. Дерев'яні вироби нерідко покривалися орнаментом, на них могли бути вирізані надписи, фігурки. Особливо це торкалося частин, куди клали тютюн. Вона могла мати вигляд голови чорта, змія, риби, якогось чудернацького звіра. Такі люльки особливо цінувалися як майстрами, так і курцями.
Люльки навіть колекціонували. Серед збірки козацьких старожитностей Дмитра Яворницького була колекція люльок. Д.Яворницький -український історик, археолог, етнограф, автор історичного дослідження "історія запорозьких козаків" у з-х томах (1892-1897 рр.), з 1902 року очолив Катеринославський (нині - Дніпропетровський) історичний музей. Відомо, що художник І.Рєпін використовував цю колекцію, коли працював над картиною "Запорожці" (як козаки писали листа турецькому султану).
Невелику колекцію глиняних люльок має і музей Державного історико-культурного заповідника "Межибіж". Тут ви не побачите якихось унікальних витворів, але кожна люлька свідчить про бережне ставлення майстра до цієї особливої речі, про глибокі традиції її створення. Вважалось, що в Україні почали курити тютюн у 17 столітті, але при розкопках у Кам'янці-Подільському знайшли глиняну люльку в шарі землі 16 століття. їх знаходили і під час археологічних розкопок у древньому Галичі, у замках Ужгорода, Меджибожа, Хатина, Луцька тощо.
У свій час зібрав чималу колекцію люльок Іван Романович Могитич, архітектор, директор Львівського інституту "Укрзахідпроектреставрація" (нині покійний), який не раз бував у Меджибізькому замку. Розповідав, що розпочав збирати колекцію ще в 1964 році і має люльки з різних областей України, навіть є з Меджибожа люлька, покрита темно-зеленою поливою. Але чи зроблена вона тут, чи тільки знайдена, стверджувати не можна. Особливо цінував колекціонер люльки з Гуцульщини, які виділяються вишуканими формами і красою орнаменту.
Люлька - найвірніша подруга для козака, за значенням-майже дорівнювала бойовому коню, вона суттєва деталь костюма, вона - оспівана в піснях, зафіксована в народних малюнках. ЇЇ шанували, як матір рідну. А гоголівський Тарас Бульба, відомий кожному з шкільної парти, навіть гине, не бажаючи залишити ляхам стару люльку: "Спинився Тарас і гукнув: "Стій! Випала люлька з тютюном, не хочу, щоб і люлька дісталася вражим ляхам!". І нагнувся старий отаман і став шукати в траві свою люльку з тютюном, нерозлучну супутницю на морях і на суші, і в походах, і дома. А тим часом набігла враз ватага й схопила його під могутні плечі".
Люльку кожен вибирав прискіпливо, намагаючись знайти особливу, несхожу на інші. Майстри йшли назустріч побажанням замовників і творили справжні маленькі мистецькі дива.
Галина Медведчук.
Провідний науковий співробітник Державного історико-культурного заповідника "Меджибіж"
