Найбільш масовим видом народної творчості Прикарпаття є мистецтво художнього вишивання. Народилося воно ще тоді, коли з’явилося домоткане полотно.

Вишивання часто використовується як прикраса жіночого і чоловічого одягу, предметів домашнього вжитку, як оздоба рушників, наволочок, скатертей, занавісок і т.п. У кожній сім’ї вишивка є тим невід’ємним художнім компонентом, що органічно увійшов у культуру роботу населення. З покоління в покоління передаються, збагачуються і шліфуються традиції художнього вишивання як однієї з важливих галузей народної творчості.

Асортимент предметів, у якому тепер практично знаходить застосування художня вишивка, дуже великий. Це свідчить про любов народу до здобутків традиційної художньої культури, про його естетичні смаки.

Мистецтво художнього вишивання широко використовується в створенні декоративних прикрас, в нових сучасних моделях жіночого і дитячого вбрання, в оздобленні жіночих сумочок.

Художня вишивка вдало використовується в інтер’єрах сучасних приміщень – у житлах трудящих, у Палацах культури в ресторанах, кімнатах відпочинку, готелях тощо. Вона вносить в побут своєрідну святковість, урочистість.

На всій території західних областей України вишивка є неодмінною прикрасою народного одягу та інших предметів побуту. Її місцеві особливості щодо композиції орнаменту, колориту, техніки та способу пристосування дуже відмінні. У деяких околицях ці місцеві особливості вишивок збереглися приблизно до початку ХХ ст.., в інших (карпатському високогір’ї південному Подністров’ї, на північній Волині) вони в основному існують досі.

Південно-східні райони понад Дністром, в Івано-Франківській і Тернопільській областях, Чернівецька область та східне Закарпаття мають вишивки, подібні орнаментом і технікою виконання. Однак при загальній подібності вишивки окремих місцевостей мають свої характерні ознаки, за якими можна виділити зразки Тлумацького, Городенківського, Бучацького, Снятинського, Борівського, Заліщиківського районів на рівнині; Косовського, Кутського, Надвірнянського, Коломийського, Печеніжинськго районів на підгір’ї Ворохтянського, Жаб’ївського, Космацького районів гуцульського високогір’я та ін.

Матеріал і техніка вишивання – важливі фактори, які зумовлюють художній рівень вишивки. Вражаюча геніальність народних вишивальниць – у їх глибокому розумінні матеріалу, вмінні використовувати: здавалося б, прості засоби для отримання сильних декоративних ефектів. Згідно призначення матеріали для вишивання поділяються на два види: матеріал як основа, на якій вишивають (тканини, шкіра) і матеріал, яким вишивають (нитки рослинного, тваринного походження, металеві, бесід, лелітки, корали, перш, ґудзики тощо).

Природні, фізичні, структурно-еластичні властивості, кольорові відтінки, характер взаємодії цих двох видів матеріалів значною мірою визначають художню якість вишивки. Колективна мудрість народу полягає в мистецькому хисті згармонізування різних видів матеріалів, найвиразнішого виявлення й краси у двомірній площині і продуманої співмірності вилитих узорів і пробілів тканини для підсилення емоційних акцентів звучання орнаменту, колориту.

Сучасна народна вишивка розвивається на основі традиційної спадщини минулого і досягнень художньої культури народу. Її розвиток проходив у єдиному руслі сучасного народного мистецтва, підпорядковуючись його запальним основам.

Художнє багатство української народної вишивки обумовлене яскраво виділеними провідними центрами вишивального мистецтва, які є в усіх етнографічних зонах України: Середнього Подніпров’я, Слобожанщини, Полісся, Поділля,, Карпат з Прикарпаттям і Закарпаттям, Півдня України та ін.

У кожному із них – свої традиції, своя система і творчі методи. До того ж і в межах етнографічних зон, крім основних центрів, виділяються локальні осередки, такі, наприклад, як Київщина, Полтавщина, Волинь, Гуцульщина, Бойківщина, Покуття, Буковина. Часто село від села (наприклад, на Поділлі Клембівка від Горо днівки, Заліщики від Борщева) автор від автора відрізняються характером виливання. А загалом іде постійний процес розвитку вишивки на спільній основі народних художніх традицій, починаючи від її життя в етнографічному середовищі, кінчаючи промилася. В різних за організаційною структурою підприємствах народних художніх вишивальних промислів – об’єднаннях, фабриках, комбінатах, майстернях, лабораторіях – вишивальниці в творчій співпраці з художниками-конструкторами, модельєрами, дисонаторами виготовляють різноманітні вишиті вироби. “Мистецтво кожного промислу – це своя школа досвіду, своя історія”.

Вишивка зберігала в своїй іконографії давні архаїчні мотиви. Вона майже нічого не губила із своїх надбань, досвід причетний до відбиття складною мовою вишивального мистецтва народного світогляду.

Закономірні процеси художньо-естетичного мислення народу формувалися віками і удосконалювалися в міру поступу на шляху суспільного прогресу. У всезагальній художньо-естетичній картині людського буття вишивка займає чільне місце як найбільш масовий і різнофункціональний вид мистецтва.

Історією визначена особлива роль вишивки в духовному життя людини, створені естетичного середовища у праці, відпочинку, святкуванні. Вишиті одяг, рушники, скатертини, завіси тощо, які організовують інтер’єр житлових і ритуальних споруд, супроводжують свята, обряди, несуть в собі не тільки матеріально-практичну, а й духовно-естетичну функції. З давніх-давен і до сьогодні вишивка виступає як естетичне духовне самовираження народу, його морального етикету, як утвердження краси земного життя.

Починається кожна вишивка з підготовки матеріалу – вибору тканин, ниток, голки та ін. Легкі рухи їх розміщень, сполучень, приводить до утворення складних, наперед задуманих “серцю милих” узорів. При цьому завжди присутні тактовна неспішність, міра співставлення, органічний зв’язок між матеріалом тканини і вишивальних ниток. В результаті народжується вишивка як нова реальність – на весільному рушникові, сорочці для милого, дитячому одязі. Найкращі узори, такі, яки би ні в кого не було, створювались і вишивались для дорогих людей, для особливих святкових подій. Народною свідомістю опоетизована творчі жіноча праця, зв’язана з образами добра, захисту, надії. Високоморальні естетичні основи всенародного вишивального мистецтва.

Здавна оселя кожного українця була в рушниках: тканих, вишиваних. Давня народна мудрість зауважила, що людина тричі буває дивною, тобто пройнята вищим духом: коли народжується, одружується, помирає. У трьох основних обрядах в житті людини рушник відігравав головну роль магічних дій:

1) піднімання - народжене немовля тричі піднімали на рушнику вгору - злітала душа, злітало тіло у високості, щоб праведна дорога з небес послалася дитині;
2) ставання - одружувалася людина - у парі ставала на рушник, щоб вирушити в щасливу дорогу нового життя; а цій обрядодії передували інші дійства з рушниками: ними пов'язували весільних старостів; батьки з хлібом на рушнику благословляли молодих до шлюбу і зустрічали вже одружених на порозі хати; над молодими на покуті був розпростертий рушник як високе небо;
3) опускання - в землю на рушниках опускали домовину, на могилі пов'язували рушником хрест.
Рушники були невід'ємним атрибутом народного життя. На всіх святах річного циклу на пошану Сонця красного (Коляда, Великдень, Купайло, Калита) рушник в українській оселі задіяний у парі з кутею, великоднім хлібом - паскою, спеченою калитою. Закладалася нова хата, потім - вхідчини до неї, зустріч гостей, або проводжали в далеку дорогу, чи до війська хто йшов - давалося як те, що в'яже людину з рідним краєм, хатою, родом - рушник. Білий рушник - це космічна дорога, як кажуть дослідники, наповнена світлоносною силою, що супроводжує людину все життя.

Історія народної вишивки на Україні сягає своїм корінням у глибину віків .Дані археологічних розкопок та свідчення мандрівників і літописців доводять, що вишивання як вид мистецтва на Україні існує з незапам`ятних часів. Вишивкою , за свідченням Геродота , був прикрашений одяг скіфів. Знайдені на Черкащині срібні бляшки з фігурками чоловіків ,які датуються VІ ст., при дослідженні показали ідентичність не лише одягу ,а й вишивки українського народного костюма XVIII-XIXст. Арабський мандрівник Х ст.н.е. у своїх розповідях про русів зазначає,що вони носили вишитий одяг. На жаль , пам`ятки української вишивки збереглись лише за останні кілька століть , але й цього достатньо , щоб виявити, що елементи символіки орнаментів української вишивки співпадають з орнаментами, які прикрашали посуд давніх мешканців території України доби неоліту , трипільської культури .

Вишиванням споконвіку займались жінки ,які з по-коління впокоління передавали найтиповіші,найяскравіші зразки орнаменту, кольору, вишивальну техніку. Вишивки, передаючи характерні ознаки місцевості, різняться між собою орнаментом , технікою виконання та гамою барв .

Протягом багатьох віків безпосередній конкретний зміст символів на вишивках втрачався , але традиції використання їх не зникли. За мотивами орнаменти вишивок поділяються на три групи : геометричні, рослинні , зооморфні (тваринні) й відображають елементи символіки стародавніх вірувань, культів .