Людині не досить просто жити. Щоб жити, потрібні Вітчизна, свобода і пісня.
П.Загребельний "Роксолана".
Існує легенда: коли Бог наділяв країни певними дарами, то Україна через свою сором'язливість підійшла останньою й отримала єдине, що ще залишилося у Всевишнього - пісню. От і співала віками. І в щасливу днину, і в негоду, і на свята за чаркою, і в полі на роботі... З піснею повставало Запорожжя на турків, татар і поляків, з піснею йшли нащадки козаків-січовиків - стрільці січовії - на бій з ворогом, з піснею на вустах помирали за волю України патріоти. . Чи не піснею й вижила Україна: то під татаро-монголами, то під литовцями, то під ігом польських панів, то під російською імперією... Чи не тому, знаючи живильну силу пісні, зберігав її у себе до останнього Отець Небесний? На жаль, доля нашої пісні не менш сумна, ніж доля Матері-України. Навіть більше: Україна незалежна, вільна і молода, а пісня вкраїнська - доспівується, повільно вмирає. Рідко чуємо її тепер. Пісне, пісне! Ще Леся Українка на початку XX століття жалілась, що безліч фольклорних скарбів втрачено, бо ж коли греки почали записувати свою народнопоетичну творчість у VI столітті, то українці - лише на початку XIX століття. А ще ця мужня жінка закликала збирати пісні, не гаючи часу, щоб потім не мати гріха, що не записали тих перлин коштовних.
Здавна оселя кожного українця була в рушниках: тканих, вишиваних. Давня народна мудрість зауважила, що людина тричі буває дивною, тобто пройнята вищим духом: коли народжується, одружується, помирає. У трьох основних обрядах в житті людини рушник відігравав головну роль магічних дій:
1) піднімання - народжене немовля тричі піднімали на рушнику вгору - злітала душа, злітало тіло у високості, щоб праведна дорога з небес послалася дитині; 2) ставання - одружувалася людина - у парі ставала на рушник, щоб вирушити в щасливу дорогу нового життя; а цій обрядодії передували інші дійства з рушниками: ними пов'язували весільних старостів; батьки з хлібом на рушнику благословляли молодих до шлюбу і зустрічали вже одружених на порозі хати; над молодими на покуті був розпростертий рушник як високе небо; 3) опускання - в землю на рушниках опускали домовину, на могилі пов'язували рушником хрест. Рушники були невід'ємним атрибутом народного життя. На всіх святах річного циклу на пошану Сонця красного (Коляда, Великдень, Купайло, Калита) рушник в українській оселі задіяний у парі з кутею, великоднім хлібом - паскою, спеченою калитою. Закладалася нова хата, потім - вхідчини до неї, зустріч гостей, або проводжали в далеку дорогу, чи до війська хто йшов - давалося як те, що в'яже людину з рідним краєм, хатою, родом - рушник. Білий рушник - це космічна дорога, як кажуть дослідники, наповнена світлоносною силою, що супроводжує людину все життя.
У всіх народів мова - то засіб спілкування, у нас же, з важкої руки імперії - це ознака націоналізму, сепаратизму, причина конфліктів і моральних травм.
А мова - це найцінніший та найбільший скарб, що дав людяні Всевишній. „Маємо витворену протягом віків мову дивовижно багату, одну з найбагатших в світі, барвисту, заливну, розмаїту, здатну активно жити-розвиватись, придатну для найскладнішої художньої та наукової творчості... Злочином було б занедбати тане неоціненне духовне добро". Це сказав Олесь Гончар, творчість якого всі ми вивчаємо в школі.
Дослідники вважають українську мову одною з найстаріших мов Європи. У 1880 році. в Одесіі вийшла книга Михайла Красуського „Древность малороссийского язька". Вона шокувала російський царизм, бо доводила найдавніший вік пригніченої української мови. Автор застерігав царських сатрапів, що українську мову треба не забороняти, не нищити, а навпаки, плекати й охороняти, бо вона є давнішою не тільки від грецької, латинської чи навіть давньоєгипетської, а й від самого санскриту, котрий, власне, походить від праукраїнської мови IV-IV тисячоліть до нашої ери. У словнику санскриту - найдавнішій пам'ятці нашої прамови, є всі прадавні слова, котрі живуть понині в українській мові. Недруги з переляку почали гонитву за книгою, а потім за автором.
Історія народної вишивки на Україні сягає своїм корінням у глибину віків .Дані археологічних розкопок та свідчення мандрівників і літописців доводять, що вишивання як вид мистецтва на Україні існує з незапам`ятних часів. Вишивкою , за свідченням Геродота , був прикрашений одяг скіфів. Знайдені на Черкащині срібні бляшки з фігурками чоловіків ,які датуються VІ ст., при дослідженні показали ідентичність не лише одягу ,а й вишивки українського народного костюма XVIII-XIXст. Арабський мандрівник Х ст.н.е. у своїх розповідях про русів зазначає,що вони носили вишитий одяг. На жаль , пам`ятки української вишивки збереглись лише за останні кілька століть , але й цього достатньо , щоб виявити, що елементи символіки орнаментів української вишивки співпадають з орнаментами, які прикрашали посуд давніх мешканців території України доби неоліту , трипільської культури .
Вишиванням споконвіку займались жінки ,які з по-коління впокоління передавали найтиповіші,найяскравіші зразки орнаменту, кольору, вишивальну техніку. Вишивки, передаючи характерні ознаки місцевості, різняться між собою орнаментом , технікою виконання та гамою барв .
Протягом багатьох віків безпосередній конкретний зміст символів на вишивках втрачався , але традиції використання їх не зникли. За мотивами орнаменти вишивок поділяються на три групи : геометричні, рослинні , зооморфні (тваринні) й відображають елементи символіки стародавніх вірувань, культів .
У багатьох сучасних весільних традицій дуже стародавні (а іноді й дивні) корені. Якщо вам цікаво звідки беруть початок ті або інші традиції на сучасному східно-українському весіллі, тоді читайте.
Викрадення туфельки. Раніше туфельку не крали. У нареченої просили поміряти туфельку її незаміжні подружки. І коли приміряння закінчувалося, та дівчина, який туфелька була впору, просила нареченого викупити взуття своєї дружини за певну плату. Таким чином, перевірялося наскільки заможне й багатий був наречений. Подружок нареченої або обсипали цукерками, або нагороджували подарунками, або слізно просили повернути туфельку "за просто так". Туфельку обов'язково повертали нареченій, але цей момент був дуже важливий для нареченого. Про нього ще довго говорили після весілля: багатий він чи бідний, добрий чи злий, щедрий або скнара. Викупом за туфельку традиційно вважалися цукерки, пряники й стрічечки. Адже на Україні стрічечки в косах носили тільки незаміжні дівчини.Викрадення нареченої Цей звичай існував ще в російських слов'ян. Наприклад, у вятичів і жителів півночі були гри "межі села": під час ігор, пісень і танців чоловіка вибирали собі наречених і вели до себе у вдома. Саме вираз ГРАТИ ВЕСІЛЛЯ нагадує древні ігри, який починалося придбання наречених. Цей обряд не був забутий завдяки вкоріненому на Київській
На весіллі люди, Якби мені знати, Якби мені знати, Коли ж моє буде...
З такої запальної пісні починається майже кожне подільське весілля. Весілля - це велична і чудова подія як для молодят, так і для їх рідних, адже закохані розпочинають власне духовне життя, створюючи сім'ю. Обряд весілля прийшов до нас з давніх-давен. Структура традиційного весільного обряду українців побудована на принципі організації ритуальної діяльності колективу навколо індивідуального життя людини. Побудова такої діяльності навколо основних моментів життєвого циклу особи (народження, одруження, смерть) має ініціативний характер. Традиційний весільний обряд в Україні є системою обрядових дій, пов'язаних з певними дійовими особами (весільні чини) і предметами (символи, атрибути). Здавна на Поділлі (зокрема на Тернопільщині) віруючі люди віддавали перевагу шлюбові, оскільки вірили, що спочатку шлюб укладається на небі, а потім на землі.
Існує низка легенд про віночок. Ось одна з них: Йшла дівчина по калину. Зустрів її парубок і каже : "Знімеш вінок - моя будеш". Не веліла матуся знімати віночок, та парубок гарний, говорив красиво, а ласкавий погляд зігрівав серце. Зняла дівчина віночок, а парубок перетворився на страшного дідька і забрав її до себе. Тому не просто кажуть, що вінок оберегіє від нечистої сили. Є багато звичаїв, пов'язаних з віночком. Колись останній сніп з поля женці приносили в село. Несла його найгарніша дівчина. Цей сніп прикрашали віночком, як символ наступного врожаю. Весільним є звичай , віночок одягати віночок з барвінку, зроблений на дівич-вечорі, молодій на голову. Після весілля свекруха знімає вельон в молодої разом з віночком, який молода зберігає все своє життя. Вважається, що зберігати віночок потрібно за образами (щоб шлюб був міцним).
Статті
Людині не досить просто жити. Щоб жити, потрібні Вітчизна, свобода і пісня.
