Гарбуз: Рідне - модне!

Моя книга... Дуже прошу коментувати.

Два світи
Книга присвячується моєму найкращому другу – Настусі, котра не боїться бути не такою як всі…
Частина перша: Паралель або Чудес не існує
Чудес не існує…
Існує тільки магія
1

Сонце подарує тобі квіти
Вітер принесе тобі весну
Музика крихка ллється, як ріка
Ми йдемо, тримайся, ось моя рука

Відчуваєш смак цієї пісні
Бачиш звуки мають кольори
Лінія тонка ллється, як ріка
Ми йдемо, тримайся, ось моя рука

Ти не зможеш їх забути
Вони стануть твоїми
Назавжди так може бути
Психоделічні краї
Психоделічні краї

(Димна Суміш, "Психоделічні краї"

Розпочну історію з того, що у великому місті жила дівчина. Її звати Емілі, принаймні так було написано на папірці у її пелюшках, коли дівчинку знайшли. Прийомна мама дала їй ім’я Настя. Їй шістнадцять, вчиться у десятому класі. Про біологічних батьків дівчини нічого не відомо. Так ось жила наша героїня цієї розповіді на шістнадцятому поверсі величезного будинку в квартирі під номером 333. Емілі весела, добра та дружна, вірить у чудо понад усе та часто говорить сама з собою, але трохи лінива, а особливо, коли мова йде про навчання чи прибирання .
Життя Насті було чудовим, але їй здавалося, що воно буденне і одноманітне. Їй хотілося розмалювати цей сірий світ яскравими фарбами. Емілі прагнула неординарності, незвичайності, чогось дивного і химерного, не схожого не те, до чого вона звикла.
Отож, все почалося з таємничого ранку. Дівчина розплющила очі після кольорового сну і прокинулася.
— Котра година? – вона потягнулася рукою до мобільного телефона на полиці. – О ні! Восьма ранку. І це перший день весняних канікул! Доведеться прокидатися.
Вона сіла.
— Мені сумно. Треба купити папугу.
Дівчина оглянула свою кімнату: все в фіолетових тонах(аякже, це ж її улюблений колір!), одна зі стін повністю була вкрита постерами рок-гуртів, стіна навпроти – намальованими казковими квітами, решта стін просто були розмальовані балоном, також кілька малюнків прикрашали стелю, на підлозі був паркет темного відтінку, у кутку стояв стіл, під склом якого були диски й пластинки, з комп’ютером, у іншому – ліжко, і ще балкон, шафа, трюмо – звичайна дівоча кімната.
Емілі встала, одягнулася та пішла до ванної.
— Привіт,— сказала дівчина свому відображенні у дзеркалі.
Вона мала чисті зелені очі, які часто міняли форму зіниць, хоча ніхто цього не помічав. Волосся в Емілі було світло-русяве, хвилясте і недовге. Вона була середнього зросту і струнка. Дівчина дуже любить солодощі, особливо шоколад, слухає рок та, що трохи дивно для підлітка, класичну музику. Достатньо глянути на таку людину і зрозуміти, що порція позитиву занадто велика. Ще вона трохи скажена і взагалі дуже емоційна людина. Емілі може без причини розплакатись, почати галасувати, стрибати від радості через різні дрібниці або просто так мовчати увесь день. Таких мало хто розуміє… Авжеж, коли всі люди кудись спішать заклопотані, дівчина спокійно малює сердечка на запітнілих вікнах, мріє про щось нереальне, посміхається і говорить сама із собою. Зазвичай, "нормальні" люди вважають її божевільною.
Умившись, Емілі пішла на кухню та відчинила дверцята холодильника, дістала залишок шоколадки та зачинила дверцята.
—Чим сьогодні поснідати?
Вона любила їсти більше ніж готувати. Друзі її називали вічно голодною дитиною. А хобі дівчини було – виготовлення прикрас з різних матеріалів. Ці прикраси були такою ж як і Настя. Вони були не з сяючими камінцями, а у формі метеликів, квітів, листочків, птахів абсолютно різних кольорів. Адже природу Емілі любила і бачила її красу через власні окуляри.
Довго шукати свій сніданок Насті не довелося.
— О, макарони.
Емілі поставила їх грітися у мікрохвильову піч. Тоді вона взяла маркер і поставила хрестик на календарі. «Ну, ось. Іще один безглуздий день.»
Наївшись макаронів, випивши кави з улюбленої чашки, яку сама дуже гарно розфарбувала, з’ївши шоколад, дівчина пішла до своєї кімнати. Задзвонив мобільний телефон. На екрані світилося: «Машка». Її подруга була одною з тих людей, які розуміли Настю без слів і без пояснень. Дівчата могли поглядом розповісти одна одній події за весь день, не сказавши жодного слова. Ніби долею було сказано, що ці люди мають дружити.
— Мосі-мосі*! – радісно піднесла слухавку до вуха Емілі.
— Охайо годзаймас*!
Друзі – це кілька мрійливих фантазерів, що притягнулися одне до одного, наче магнітом і ніколи не розстаються. Крім них і матері Настю геть ніхто не міг зрозуміти. Тож Емілі була безмежно рада почити голос близького друга.
— Охайо*. Я вже думала, що я одна не виспалась.
— Ось бачиш, не варто сумувати через це! Мене, до речі, батьки розбудили і сказали, що наступного місяця ми їдемо до родичів у Німеччину.
— Я рада за тебе.
— Домо арігато*. А як в тебе справи?
— Як завжди – сумно, одноманітно, похмуро....
— Не розчаровуйся у житті, воно приносить купу сюрпризів саме тоді, коли найменше цього очікуєш. Я тобі ще передзвоню, не сумуй там! Дзя*!
— Лише ти вмієш піднімати мій настрій… Сараба*!
«Нарешті хоч трохи повеселішало...»
Емілі поклала телефон на полицю та вийшла на балкон. От тобі і сюрприз… Вона побачила дивне синє світло та напіввідчинені прозорі двері десь на висоті другого поверху. Якась невидима сила тягнула дівчину туди, ніби вона вже це бачила…уві сні…
Настя, наче зачаклована, перелізла через вікно та полетіла з шістнадцятого поверху до сяючих дверей. Було таке відчуття, що у неї виросли крила… Крила! Як же чудово вміти літати! Летіти до такого знайомого прекрасного світла. таке відчуття, що мрії раптом почали збуватися… І коли нарешті дівчина перетнула це світло, все навкруги потемніло, і вона втратила свідомість. Невже так швидко закінчилась мрія? Чи вона лише почалася?

[*японською: мосі-мосі—алло(неформальний варіант), охайо годзаймас(у)—добрий ранок, охайо—привіт(неформальний варіант), домо арігато—велике спасибі (дуже ввічлива форма), дзя—бувай(зовсім неформальний варіант), сараба—бувай(неформальний варіант)]

Ой, я сподіваюсь продовження буде не таким сумним. Зрештою, як я зрозуміла, мова йде про втрачені роки, місяці, тижні, дні, години, хвилини ....життя. Дякую, Маша за оповідання. Я багато над чим задумалась.

Я приємно вражена! вражена твоїм твором! знаєш, за цим сумом Емелі я побачила себе теперішню..... і зрозуміла, що збоку це виглядає принаймні не привабливо! дякую! подальших тобі творінь! (П. С. там вказано, що це 1 частина, отже можна очікувати наступної! )

Дякую. Ось, написала продовження. Згодом я його трошки доповню.

2

Сонце кидало сяючі промені на хвилі ранкового морського приливу і вони блищали яскравіше, аніж прекрасна срібна печера неподалік. Зазвичай у цьому місці тихо і безлюдно, але сьогодні особливий день. До печери швидко забігли дів постаті: чоловіча і жіноча.
- Ти точно впевнена, що це подіє? – запитав парубок у дівчини.
- Авжеж, - вона сяйнула усмішкою, веселою, але заклопотаною. – Принаймні так написано у книзі, якій понад тисячоліття.
- Надіюся, що це все правда. Може, я все-таки піду з тобою? Якщо там і справді щось не так і з тобою станеться…
- Не варто. Все буде гаразд. Я не вперше туди відправляюся і знаю, як і що
робити. Тим паче, потрібно, щоб ти був тут і пішов по мене, інакше батько накаже мене знайти комусь іншому. Не турбуйся, Ерно. Я лише перевірю, чи все гаразд. Я не відчуваю чогось жахливого, я відчуваю велику кількість магії у людському світі. Отож, розпочнемо, - дівчина розрізала свою долоню і бризнула кров’ю на камінь з майстерно вирізьбленим симетричним візерунком.
- Лише королівська кров здатна відчинити портал у цій печері… - озвучив Ернесто.
З каменя почали вигулькувати численні промені білого світла, а посередині був один єдиний синій промінь, який поступово збільшувався і згодом перетворився на двері. Їх ручка смикнулася й двері відчинилися.
- Бувай, Афеліє. І… будь обережна…
- Бувай! – відповіла принцеса й зникла у порталі.
Парубок розчинився у повітрі. А кинджал так і залишився біля каменя.
***
Емілі прийшла до тями. Вона звелася на ноги і, тримаючись однією рукою за голову, роздивлялася все навкруги. Настя не одразу зрозуміла, що саме з нею трапилося.
- Де я? Мабуть, вже у психлікарні. Невже я так сильно з’їхала з глузду?
Звичайна дівчина би почала плакати кричати, нервувати, але Емілі було не до цього зараз. Її дуже зацікавив пейзаж місця, у якому вона опинилася: морські хвилі, чисте блакитне небо, сяючі сонячні промені, срібна печера…
- Срібна? Срібна печера!? Не вірю власним очам! Або це сон, або галюцинації. У обох випадках я мушу скористатися нагодою…
Настя забігла до печери, щоб помилуватися доволі рідкісним видовищем. У її центрі дівчина побачила невеликий камінь з дивною різьбою, хоча, Емілі здалося, що вона колись вже бачила цей візерунок.
- А це що таке? – спитала вона сама себе, піднімаючи із землі кинджал.
- Розмовляєш сама із собою? Дивна ти дівчина.
До печери зайшов юнак, одягнений у, здається, нормальний одяг, якщо не брати до уваги чорну мантію та меч з фіолетовим кристалом на рукоятці.
- Однак, мене більше цікавить, що ж ти робиш у цій печері?
- А звідки мені це знати? Я навіть не знаю, що це за місце.
Парубок зареготав.
«Він знущається… Стоп. Меч, мантія, кинджал… Що відбувається?»
- Як ти можеш не знати де ти знаходишся, якщо ти тут?
- Мабуть, я…
- Помітно.
- Я не договорила. І взагалі: хто ти в біса такий?
- Доречніше було б спитати, хто ти, - юнак знову зареготав.
- Але ти запізнився зробити це першим. Тож, відповідай.
- Я Лоріс, належу до раси есів. Живу у столиці Королівства Лісів, яка на заході звідси. Я розповів. Твоя черга.
Насті здалося, що це якийсь жарт. Але усе виглядало занадто реально.
- Мене звуть Емілі або Настя. Сьогодні зранку побачила через вікно дивні сині двері і стрибнула у них. Опинилася тут.
- Ти людина? Чудово, - він усміхнувся, але за цю посмішку Настя хотіла його вбити. – Ласкаво просимо у Паралель! Тобі допомогти?
- Ні! Сама впораюся. Без допомоги самовпевненого пройдисвіта, - відрізала Емілі.
Лоріс пішов. Дівчина теж вийшла з печери, але юнака не побачила.

Пробачте, що змусила вас чекати. Скоро екзамени, мушу готуватися до них...

Лоріс пішов. Дівчина теж вийшла з печери, але його ззовні не побачила.
Вона попрямувала лісом, довіряючи своїй інтуїції, яка зазвичай підводила Настю. Частенько траплялися випадки, коли вона потрапляла у різні незвичайні ситуації й теж незвично їх вирішувала.
Шлях, напевно мав би бути довгим й нудним, якби Емілі не спіткнулася об камінь і не впала на землю. Проклинаючи все на світі розлючена дівчина піднялася на ноги, обтріпала одяг і вдарила ногою по дереву, ніби це воно було винне у її падінні.
Однак все не так просто, як здається на перший погляд. Настя аж ніяк не підозрювала, що в дереві, виявляється, живе й тішиться(за винятком теперішнього моменту) якась невідома їй істота. Це створіння мало тіло людини, але чомусь було дерев’яним. Від переляку дівчина почала повільно відходити назад і наштовхнулася на той самий камінець, однак цього разу не впала.
- Твоїх тєлєпузіків!
Істота пересувалася й приближувалася до дівчини, яка й гадки не мала, що це за створіння й що взагалі відбувається. Раптом дерев’яне створіння зникло, ніби розчинилося з переляканим виразом свого дивного обличчя.
Емілі пооглядалася навкруги, але нікого не побачила.
- Агов!
З тіні дерев повільно й самовпевнено виходила дівчина років чотирнадцяти із темно-смарагдовим волоссям, заплетеним у два хвостики. Вона була одягнена у чорну мантію, як і Лоріс.
- То це ти мене врятувала? Ех…. яке класне волосся! – Настя ледь не розплакалася від заздрощів.
- Привіт. Так, це я. А ти, напевно, людина, яка заблукала у нашому світі.
- Та ніби-то так… Не допоможеш мені вибратися звідси?
- Вибратися навряд чи зможу допомогти, але розібратися у чому справа мені під силу. Я Лаура, дуже приємно.
- Емілі, можна Настя. Навзаєм.
- Іди за мною, підемо до міста вирішувати цю проблему, - Лаура попрямувала поміж дерев.
Настя пішла за нею. Але не встигли дівчата пройтися хоча б десять метрів, ззаду почувся доволі знайомий голос.
- Отже, від моєї допомоги ти відмовилась, а в сестри навіть сама попросила.
Емілі обернулася й побачила Лоріса.
- Звідки ти знаєш мого брата? – спиталася Лаура.
- Як у такої класної дівчини як ти може бути такий покидьок брат? – здивувалася Настя.
Лоріс і його сестра зареготали.
- Якщо чесно, я теж так іноді думаю, - відповіла Лаура.
- Мала, не турбуйся, я піду з вами, - сказав парубок.
Так їм і довелося іти разом.

3

По дорозі Лаура розповіла Емілі, що за істота на неї напала. Виявляється, це був охоронець рослини, тобто того дерева, яке вдарила Настя. Дівчина розповіла мешканці чарівної країни, як саме потрапила у цей світ. Лоріс усе коментував, не даючи їм поговорити.
- Ти потрапила до країни Морі(Королівство Лісів) – це одна з дванадцяти країн магічного світу. Вона складається з чотирьох міст і різних земель. Тут живуть такі раси: чарівники, ельфи, німфи, напів’янголи, охоронці рослин, вампіри, вовкулаки, дракони, - розповідала Лаура.
- Я не знаю, хто такі напів’янголи, - повідомила Емілі.
- Напів’янголи – це чарівники з крилами, у них є цікава здібність – змінювати форму зіниць до такої, яку навіть уявити тяжко. Ще є еси – суміші рас, до них відносимося й ми з Лорісом. У такому випадку, у залежності від раси, передаються сили по-різному.
- Як цікаво… А які саме раси?
- А от цього ти точно не дізнаєшся, - сказав Лоріс.
- Розкажи ще щось, будь-ласка.
- Щодо одягу, є звичайний, шкільний та робочий. Але колір мантії залежить від віку. До двадцяти – чорний, до тридцяти п’яти – фіолетовий, до п’ятдесяти – синій, до шістдесяти п’яти – зелений, а далі – сірі. Наш час не відрізняється від вашого, повноліття теж настає у вісімнадцять... – продовжила розповідь Лаура. – Уже з років сорок наша країна спілкується ельфійською, однак була ще мова напів’янголів, а також стародавні мови: Древнього Лісу, Древньої Землі, Древньої Води, Древнього Повітря та Древнього Вогню. Освіта. Три школи: молодша починається з шести років, вчитися в ній три роки, середня – навчатися п’ять років і старша, обирається майбутня професія і, згідно з нею, два роки ще вчишся. А тоді – на роботу.

- Хотіла би я тут трохи пожити… - розмріялась Емілі.
- Давай я покажу тобі місто… - запропонував Лоріс, його очі зблиснули.
- Ееее… Ні, дякую… Краще я піду з Лаурою, - відсахнулась Настя.

***

Афелія одразу знайшла місце, де було багато магічної енергії у людському світі. Тож, як тільки перетнула портал вона попрямувала до квартири, де жили Настя і її мама. Ну, на початку розповіді говорилося, що Емілі – незвичайна дівчина, тож дивуватися не варто. Але поки наша героїня не знає, хто вона.
Отже, принцеса без усяких труднощів зайшла до кімнати Емілі(вона потрапила туди за допомогою магії) і ельфійка зрозуміла, що тут живе не просто якась там чарівниця, а напів’янгол! Афелія пошукала серед речей Насті фотографії, щоб легше було знайти дівчину. Але магія була значно слабшою, але принцеса зрозуміла, у чому справа.
- Яке диво! Вона уже потрапила до Паралелі! Мабуть, я тут опинилася дарма. Однак, потрібно негайно повернутися і сказати усе дівчині. Вона, напевно, навіть і не здогадується, ким є, - міркувала уголос Афелія.
Скоріше, можна подумати, що вона як і Емілі, полюбляє розмовляти сама із собою. Але тут є невеличкий секрет – вона не сама. Ельфійка помітила малесеньку істоту на одній із рослин, що належали Насті. Це, звичайно, охоронець тих квіточок, який разом із Емілі потрапив до людського світу і пильнував дівчину.
- А тебе я заберу до хазяйки, - сказала Афелія, взявши вазон із прекрасними фіалками. – Сподіваюся, Ернесто швидко мене знайде.



Коментуйте, будь-ласка, щоб я знала, що це хоч хтось читає...